— Карнавальний сюжет? І що ж саме там зображено?
— Ви будете розчаровані. Це червоне доміно.
Двері за нами зачинилися.
Ми стояли на подвір’ї, мене морозило. Як холодно раптом стало! З усього видно було, що цього року осінь настане рано. Та, зрештою, холод не страшний. Поки погода суха й сонячна, все гаразд. Погано буде тоді, коли почнуться дощі й тумани. Ярмарок під дощем — це вже нікуди не годиться.
— Що ти скажеш про історію з тією картиною? — спитав я Вольфганга. — Я щось не дуже розумію, що все це означає.
Він підняв плече і знов його опустив.
— Я теж. В усякому разі, історія досить своєрідна. Зараз ти підеш зі мною.
— Куди?
— Я ще не знаю.
Вольфганг перейшов двір, зупинився на кілька хвилин перед краном, потім попростував до монтажного цеху, побалакав з одним майстром, перекинувся парою слів з групою монтерів, засунув голову у віконце, де видаються інструменти. Звідти він знову повернувся до крана.
— Чого ти, власне, шукаєш? — спитав я. Мене трохи дратувало, що він оточує всі свої дії якоюсь таємницею.
Він скоса глянув на мене j весело підморгнув.
— А звідки ти взяв, що я чогось шукаю? Може, я просто хочу пересвідчитись, у якому стані зараз робота над краном?
— Щодо мене, то я зараз більше цікавлюсь тим, хто вбив Цибульку.
— І я теж, звичайно. Але, крім того, кран також мене цікавить.
— А може, ще щось?
— Молотки.
— Що-о?
— Так, ти не помилився. Я роздивлявся, скільки тут на території розкидано молотків. Чи ти, може, забув, чим убили Цибульку?
— Ні, звичайно, не забув, але, на жаль, молоток не посунув слідство ні на крок уперед. Коли б на ньому залишилися хоч відбитки пальців! Але не було ж нічогісінько, крім пари неясних слідів, до того ж майже стертих; хіба вони можуть стати нам у пригоді? Ми навіть не з’ясували, кому належить молоток, не знаємо, чи лежав він у кімнаті вже раніше, чи, може, злочинець приніс його з собою?
Вольфганг зітхнув.
— Так, на жаль. А я все ж таки сподівався знайти тут що-небудь, що допомогло б нам у дальших пошуках. Не вийшло! Молотків тут навкруги валяється скільки завгодно. Як хтось захоче, то може взяти собі будь-який. Навряд чи хтось сушитиме собі голову, якщо зникне один з молотків.
Ми підійшли до нашої машини. Шофер завів мотор.
— Я зараз їду на цей «Художній друк», — сказав Вольфганг, — а потім мені доведеться поговорити ще раз з доктором Козелем. Ну, а тебе чекає щось інше.
— Що ж саме?
— Мене цікавлять французькі гості, оті, що вчора були тут і оглядали кран.
— Месьє Дюма й мадмуазель Ніфергельт?
— Так, вони. Я б хотів зібрати про них трохи більше відомостей. Може, вони мають якесь відношення до тих двох, про яких нам казав майор Бек?
— До вбивства вони, в усякому разі, непричетні. Адже вони прибули сюди лише у середу коло десятої. Документи їх теж неначе в порядку.
— А вони й повинні бути в порядку. Але чому, скажи мені, вони так цікавляться краном і чому оцей Дюма тут же запрошує маленьку Зоммер показати йому Лейпціг?
— Це все можуть бути цілком невинні факти.
— Можуть бути. Але не обов’язково мусять бути. Ти на всякий випадок поговори з кимось із правління ярмарку. Можливо, вони краще розуміються на таких справах і допоможуть нам вийти на вірний шлях.
— А потім що робити?
— Потім ти поїдеш назад і чекатимеш мене в бюро. Я теж довго не затримаюсь.
— А навіщо тобі ще раз розмовляти з отим Козелем? Я певен, що він справді сказав нам усе, що знає.
— Можливо. І все-таки мені доведеться ще раз заїхати до нього. Я, здається, дещо зрозумів.
— Що?
— Здається мені, що я, нарешті, розумію, хто вбив Еріха Цибульку.
Це було надвечір, о п’ятій годині.
Більше години сиділи ми вже у майора Бека, і Вольфганг доповідав про те, що ми встигли зробити. Хоча відтоді, як він востаннє доповідав майорові, не минуло й восьми годин, та назбиралося уже багато такого, про що треба було доповісти.
Майор Бек сяяв.
— Вітаю вас, товаришу Гайєр. Я дуже задоволений. Чиста робота! Ви й товариш Швенк справжні молодці. На коли вам потрібний ордер на арешт? На сьогодні?
Вольфганг заперечливо похитав головою.
— Це можна відкласти до завтра, товаришу Бек. Крім того, мені потрібні будуть два ордери на арешт.
— А, і на того другого? На помічника?
— Так.
— А ви до завтра зможете довідатись, хто це такий?
— Сподіваюсь. Гарантувати, звичайно, не можу.
— Та я цього й не вимагаю, товаришу Гайєо. Проте, на всякий випадок, я ще сьогодні зв’яжуся з прокуратурою. Щоб вони там знали \ щоб для них не було цілковитою несподіванкою, коли ми прийдемо за ордерами. А як ви уявляєте собі вашу дальшу роботу?