Він підняв бокал, пробурмотів «за ваше здоров'я» і спорожнив його одним духом.
— Ні, ви тільки подивіться на цих жінок, Сидять собі, мов дві курки, як грім ударить. Гарні вони — це правда, але до біса нудні. Не п'ють! Нічого не п'ють.
Іветта гнівно примружила очі.
— Мішель!
Слідом за цим — потік французьких слів, яких я, на жаль, не зрозумів. Але можна було собі приблизно уявити, про що йдеться, інтонація говорила сама за себе.
Оркестр зіграв туш, а потім контрабасист сказав, тримаючи мікрофон перед слинявими губами:
— Дамський танець!
Пролунали звуки «Оле гуапа».
— Дозвольте запросити вас?
Це була Карін.
— Пробачте мені, — сказала вона, коли я з нею продирався крізь юрбу до танцювального «п'ятачка». — Він п'яний. Я цього спочатку не помітила.
— Але ж це не ваша провина.
— Провина — ні, — сказала вона. — Проте мені не слід було приймати його запрошення.
— Чому ж ви це зробили?
Вона, здавалося, не чула мого запитання. Злегка притуливши голову до мого плеча, вона дивилася на стрйку бара, на контрабасиста, на офіціантів.
— Я думала, — прошепотіла вона зрештою, — що буду йому потрібна. Але я помилилася. Йому потрібно щось зовсім інше.
— Що ж саме?
— Не знаю.
Пролунали оплески. Стрельнувши, вилетіла пробка з шампанського. Повітря було сизе від тютюнового диму.
А потім знову — танго. Вкрадливе, ніжне, п'янке.
— У мене до вас прохання.
— Прошу.
— Чи не могли б ви після цього танцю піти туди й забрати мою сумочку. Я піду додому.
— Так рано?
— Рано? Я боюся, що це запізно.
Ще одне танго, знову оплески і бархатний голос контрабасиста:
— Дуже вдячний вам.
Карін піднімалася переді мною по східцях. У неї дуже гарні ноги, стрункі, мов виточені. Чи хто-небудь казав їй уже про це? Мабуть.
— Я чекатиму біля гардероба, — прошепотіла вона, а потім двері за нею зачинилися, І чути було лише багатоголосий гомін» дзенькіт келихів.
Француз розплачувався з офіціантом.
В руці він тримав бумажник і рахував банкноти прямо на столі.
— Цього досить?
— Дякую.
Іветта кинула на мене швидкий погляд, а потім подала сумочку Карін.
— Ви пробачте, будь ласка…
Широкоплечий:
— Ах, ось де ви. Де це ви зникли? Вип'ємо ще по чарці?
— Спасибі, не можу. На жаль, я поспішаю.
— Ви вже йдете? Шкода. Дуже шкода. Au revoir, monsieur[10].
Двері знову захлопнулися.
А от і Карін, вона стоїть перед дзеркалом і зачісується.
— Ось ваша сумочка.
— Дуже вам вдячна. Він що-небудь казав?
— Вони теж уже збираються йти. Ви дозволите вас провести?
Вона завагалася на мить, потім заперечливо похитала головою.
— Я б хотіла піти сама. Ви не гніваєтесь на мене?
— Та що ви!
Вона якось ніяково й нерішуче зняла в мене з плеча волосинку, прошепотіла: «До завтра!» й швидко побігла по східцях до виходу.
Швейцар розчинив перед нею двері.
Я глянув на годинник.
Минуло вже дві хвилини, як почався наступний день — субота. Субота, друге вересня 1961 року.
Продовження розповіді лейтенанта Швенка
Снилася мені в ту ніч всяка нісенітниця.
Спочатку — широкоплечий француз; він жлуктив літрами коньяк з велетенського барила і ставав при цьому чимраз огрядніший, поки під кінець не зробився сам як барило.
Приверзлося мені уві сні й Червоне Доміно, яке закидало наш кран бляшанками з мюнхенським експортним пивом. Ось уже з-під купи бляшаних банок видно саму лише стрілу, на якій балансує доктор Козель, вигукуючи, що тепер він уже не встигне прибрати бляшанки. Під кінець мені приснився чорний пудель, що лапами відчиняв двері до архіву. В архіві сидів інженер Зельхов, складав на купки креслення і дивився на мене крізь окуляри короткозорими очима без вій. Нараз пудель зник, і натомість поруч зі мною стала Карін Зоммер. Показуючи пальцем на Зельхова, вона промовила: «Хай він буде нашим свідком при одруженні!»
Якраз на цьому місці мого дивного сновидіння задеренчав будильник.
Я зіпсував одну запонку, перекинув чашку з кавою, через це, звичайно, не встиг своєчасно на свій трамвай, що сьогодні, мов на гріх, від'їхав точно в призначений час, і лише у п'ять хвилин на дев'яту, схвильований і збуджений, дістався до нашого службового приміщення.
Вольфганг стояв біля вікна; він замислено подивився спочатку на небо, потім на мене, засміявся й сказав:
— Трохи, мабуть, перевтомився вчора, га?
— Авжеж, перевтомився, — підтвердив я і пошкодував, що не можна поставити після цієї відповіді трьох знаків оклику.