— Ну, розказуй, як там учора.
Я коротенько доповів йому про те, що відбувалося в барі між двадцять другою годиною і північчю. Про дещо я, по правді кажучи, змовчав, а саме: про речі, які торкалися мене особисто. Я боявся його жартів та іронічного підморгування.
Проте Вольфганг думав, видно, про щось зовсім інше.
— Що ти робитимеш сьогодні вранці? — спитав я.
— Збираюся поїхати на завод.
— Ще раз? Навіщо?
Він уже підвівся і поклав у кишеню піджака цигарки й сірники.
— Хочу ще раз побалакати з різними людьми про різні речі, неясні для мене ще й досі.
— Гм…
— Подумай, наприклад, про архів. Доктор Райнгольдс твердить, що він просидів там щось із годину.
— Тобто, ти хочеш сказати Зельхов?
— Зельхов сидів у своєму кабінеті. В архіві був доктор Райнгольдс. Та я ж це тобі вчора докладно розтлумачив!
Так, це була правда. Ми дуже детально говорили з ним про те, хто і в якій кімнаті був у середу вранці і який час той чи інший там перебували. Знав я, звичайно, й те, що в архіві сидів Райнгольдс, а не Зельхов.
Це все той сон, він змішав у мене в голові всі події.
Коли ми через п'ятнадцять хвилин опинилися на заводі, то пересвідчилися, що двері до секретаріату замкнені.
Вольфганг хотів був уже зазирнути до сусідньої кімнати, коли відчинилися двері креслярського залу, і ми побачили Віру Горм. В руках вона тримала папку.
— Хіба доктора Козеля немає? — спитав Вольфганг, заходячи з нею до секретаріату.
— Він біля крана. Покликати його?
Вольфганг заперечливо похитав головою.
— Це не горить. Пан Унбегау теж унизу?
— Хвилину тому він був ще в своєму кабінеті.
— А доктор Райнгольдс і пан Зельхов?
— Ці внизу, вони пішли з доктором Козелем.
— Тоді я побалакаю спершу з Унбегау. Ідеш зі мною, Гайнц?
— Звичайно.
Віра Горм вийшла з нами у коридор і замкнула за собою двері.
— Мені треба занести обхідний листок до відділу кадрів, — пояснила вона. — Я вже й так спізнююсь. Невже у вас все ще є до нас якісь запитання?
Вольфганг зітхнув.
— Більш ніж досить.
— І до мене теж?
Він розсміявся.
— До вас, на жаль, нема. Адже вас тут не було, коли це трапилося.
Вона теж засміялася; це був тихий приємний сміх.
— Наступного разу я трохи зачекаю, перш ніж до вас заявитись, щоб ви могли запідозрити мене й допитати.
Він насварився на неї пальцем.
— Я вам голову одірву, якщо ви це зробите! Радійте, що не причетні до всієї цієї історії. Чи побачимо ми вас іще?
— А як же! Я зараз повернуся.
З цими словами вона пішла. Її каблучки зацокотіли по кахляних плитках підлоги, а волосся неначе спалахувало, коли на нього падав промінь м'якого втомленого осіннього сонця.
Карін злегка зашарілась, побачивши мене, але швидко приховала своє збентеження. Вона подала мені руку просто, невимушено, так, наче ми з нею були давні й добрі друзі.
— Я й не уявляла собі, що побачу вас знову так скоро.
— Сподіваюся, що це вам не неприємно.
— Ну, що це ви говорите!
І знов я побачив ці очі, які з учорашнього дня не давали мені спокою. Великі, темно-карі, променисті, з світлими цяточками.
І вони не уникали мого погляду, вони прямо дивилися на мене й ставали дедалі більшими й темнішими, але тут раптом ми почули покашлювання Вольфганга.
— Може, ти дозволив би мені, Гайнце, також привітатися з фрейлейн Зоммер? — сказав він. — Добридень, фрейлейн Зоммер!
— Добридень, пане Гайєр!
Бракувало тільки, щоб вона зробила кніксен. Мені так кортіло просто відштовхнути Вольфганга, Але ми були не самі, зрештою тут був іще й Штефен Унбегау, який ні на мить не зводив з нас очей. Обличчя у нього було якесь землисто-зелене, і взагалі виглядав він як людина, що не спала кілька ночей. На його округлому обличчі з товстенькими щічками з'явилися зморшки, очі булі втомлені й тьмяні.
Я чув від Вольфганга, що Унбегау давно цікавиться Карін, і можна було догадатись що фантазія завела його надто далеко і припущеннях відносно мене й Карін. В усякому разі, ми з нею поки що нічого такого навіть і на думці не мали, але як йому до вести, що він помиляється?
— Я не хотів би довго затримувати вас обох, у суботу часу у всіх нас обмаль. Я лише мав намір іще раз поговорити з фрейлейн Зоммер про випадок з умивальником Ви ж пам'ятаєте: кран, з якого капало.
— Ота стара історія? Я про неї вже майже забула.
— Може, мені вийти? — спитав Унбегау, і в цьому запитанні прозвучав ущипливий підтекст.
— Про мене, можете залишатися, — відказав Вольфганг. — Адже ви теж знайомі з цим ділом. Я, власне, хотів би довідатися від фрейлейн Зоммер, чи не виявила вона тоді в умивальнику яких-небудь слідів бруду. Мене цікавить не бруд в прямому розумінні, а якісь залишки воску чи мила.