Карін напружено, але марно силкувалася щось пригадати.
— Ні, — сказала вона зрештою. — Цього я не пригадую. Та, одверто кажучи, я й не звернула на це уваги.
— Шкода.
— Я, може, й помітила б щось, якби помила руки над умивальником. Але я цього не зробила, бо дзеркала над умивальником не було, тому я пішла до туалету. Там є дзеркало.
— Власне кажучи, я запитав про це для очистки совісті. Ваша відповідь могла підтвердити одне моє припущення.
— Взагалі, — звернулась Карін до Штефена Унбегау, — треба буде запитати в управлінні, коли вони, нарешті, приб'ють нове дзеркало. Скільки з цим тягти?
— Невже ти не помітила, що дзеркало прибили знову ще в середу?
— Та що ти кажеш…
— Абсолютно точно.
Карін виглядала вкрай здивованою.
— Подивись, коли не віриш.
Карін пішла до дверей креслярні і відчинила їх. Дивлячись через її плече, я побачив, що Унбегау казав правду: над умивальником висіло велике прямокутне дзеркало.
— Убийте мене, але я раніше цього не помічала.
— Вони його повісили в середу ранком. Швейцар і там один з госпчастини. Потім вони ще ходили до Цибульки перевіряти сигналізацію тривоги.
— Я нічого про це не знаю, слово честі, — сказала Карін. — Мабуть, я просто не заходила з того часу в цю кімнату.
— Одну хвилиночку, — втрутився в розмову Вольфганг. — Чому ж ви нічого не сказали мені про це?
Унбегау ображено насупився і з невинним виглядом відказав:
— Я думав, що це вас не цікавить. Тоді Цибулька був ще живий. І взагалі, що спільного має дзеркало з убивством?
— Та трошки все ж таки має. Адже ви щойно сказали, коли не помиляюсь, що швейцар іще раз заходив до Цибульки?
— Так.
— А на чому вішають дзеркало?
— На костилі, звичайно.
— А чим забивають костиль у стінку?
— Ви що, смієтеся з мене?
— Аж ніяк.
— Ну, молотком забивають.
— Ото ж воно й є. А чи відомо вам, чим саме убили Цибульку?
— Молот… — в Унбегау перехопило подих.
Він був змушений сісти.
Іветта Ніфергельт, звичайно, розповіла нам не все.
Правда, ми довідалися, що вона й Мішель Дюма мають чекати на Червоне Доміно у великому святковому залі Гранд-готелю о двадцять третій годині, але вона не прохопилася й словом про те, що у святковому залі саме в цей час відбуватиметься маскарад.
На щастя, Вольфганга повідомили про це, коли він після обіду подзвонив до готелю, щоб замовити для нас столик.
— Приходити треба обов’язково в маскарадних костюмах, — сказав він, кладучи трубку. — Чарівна перспектива!
— Як це так, у цю пору року маскарад? Хіба зараз карнавал?
— Ні, просто Лейпціг хоче показати клас тим гостям, що прибули на ярмарок. Який костюм ти мені радиш обрати?
— Може, костюм сільського поліцая… Гостроверха каска і густі вуса. Що ти на це скажеш?
— Нічого розумнішого тобі не спало на думку?
— Ні. Ну, а столик принаймні замовлений?
— Аякже. На ньому стоятиме дощечка з написом: заброньовано для капітана Гайєра з Міністерства державної безпеки і трьох співробітників. Ти задоволений?
— Цілком. Дуже тобі вдячний. Коли ж ми вирушаємо?
— Мабуть, о двадцять другій годині. Чи, може, для тебе це запізно?
— Дякую. Я бачу, ти мене вважаєш справжнім шукачем веселих пригод.
— А може, — багатозначно зауважив Вольфганг, — може, причина в тому, що ти сьогодні не побачиш там Карін Зоммер?
— При чому тут вона?
— Очі ж я маю, як ти гадаєш?
— Ти б краще придбав собі окуляри, — пробурчав я.
Вольфганг розсміявся, і на тому цю тему, на превелике моє задоволення, було вичерпано.
Зразу ж після двадцять другої години ми пройшли через вестибюль Гранд-готелю і пред'явили свої вхідні квитки біля входу у святковий зал.
— Ви замовляли столик?
— Так. Через дирекцію.
— Через дирекцію? Одну хвилиночку… Пане Майєр, тут є замовлення через дирекцію? Чи не могли б ви зайти сюди?
Пан Майєр зайшов до кімнати.
Він шанобливо вклонився нам, манірно відставивши мізинці.
— Дирекція? Так, так, все в порядку. Прошу шановне панство йти за мною.
І він, розчинивши навстіж двері, зробив ще один уклін і ввів нас у зал.
Цей маскарад, певно, вскочив Гранд-готелю в добру копійчину. Святковий зал, звичайно строгий і урочистий, цього вечора перетворився на веселий і трохи божевільний рай для веселунів; тут влаштували десятки куточків і ніш. Великі люстри сьогодні могли відпочивати. Замість них скрізь світилися, мерехтіли й блимали світильники й ліхтарики усіх розмірів; тут були і червоні, і жовті, І фіолетові, зелені та сині вогники, і в їх приглушеному світлі мелькали ніжнокрилі ельфи, тупотіли татуйовані матроси, пробиралися розбійники з неголеними обличчями; уквітчані гавайські дівчата ніжно пригорталися до іспанських грандів.