На відстані десяти метрів за Червоним Доміно йшов тепер чернець. З другого боку до нього наблизився іспанський гранд.
Будемо сподіватися, що вони не накоять дурниць. Вольфганг дав точні вказівки про те, як вони мають поводитись. Якщо хтось із них розгубиться…
Ні, вони все-таки тримались оддалік і непомітно йшли слідом за Доміно, яке зараз перебралося на наш бік залу, весь час уважно приглядаючись до чоловічих масок. Чому воно шукало не Іветту? Чи, може, знало, що вона десь пішла і залишився тільки Томас? А ось тепер — воно обернулося.
Чи помітило воно ченця за собою?
Я вп'явся пальцями у парапет і стежив за рухами постаті у пурпуровому вбранні. Ні, Доміно ще нічого не помітив. Нічого.
Ось зараз він угледить Міхаеля Томаса, зараз…
Я побачив, як він здригнувся й зупинився. Так, тепер він помітив його.
Він нерішуче став коло штучної пальми, кілька разів допитливо глянув навколо себе і, нарешті, рушив до широкоплечого.
— Ходімо! — прошепотів Вольфганг.
Він зняв циліндр, і ми почали проштовхуватися крізь юрбу до сходів. Нас смикали, обгортали серпантином, кидали нам услід ущипливі репліки. Але ми не мали часу звертати на це уваги. Кожна хвилина могла стати вирішальною.
На тому кінці залу сидів Міхаель Томас, все ще тримаючи сумочку на колінах, а поруч із ним стояло Червоне Доміно і щось творило. Трохи далі притулився до колони чернець, схрестивши руки на грудях. Вольфганг спинився.
— Нічого не можу зробити, — сказав він… — Але в мене якесь дивне почуття, що тут не все гаразд.
— А що саме негаразд?
— Оце я й хотів би знати.
Поруч з нами став іспанський гранд.
— Що нам тепер робити?
— Затримайте білявого.
— А Доміно?
— З Доміно ми самі упораємося.
Гранд уже зник, ось він виринув знов коло ченця.
Вони повільно посувалися до столика під галереєю. Доміно розмовляло з широкоплечим. Ні, воно ще їх не бачить і почуває себе, очевидно, цілком упевнено.
Три кроки — і ми вже біля них.
— Спокійно, — сказав Вольфганг. — Міністерство державної безпеки. Вас заарештовано.
Міхаель Томас зробився сірий; в супроводі гранда й ченця він рушив до дверей. В цю мить, під соло ударних інструментів в оркестрі, Доміно відкинуло капюшон і зняло маску.
Я відсахнувся.
Перед нами стояла Карін Зоммер.
— Карін!
Мені здавалося, що я кричу її ім'я, хоч я вимовив його пошепки.
— Карін Зоммер?
Вольфганг теж із жахом дивився на її вродливе личко, що весело посміхалося нам.
— Ви завжди так вітаєтесь з дамами, панове! І взагалі, де ви були? Я ж весь час вас шукаю.
— Ви нас шукаєте?
— Звичайно, — сказала вона, все ще сміючись. — Адже ви так мило написали в листі, що хотіли б зі мною тут зустрітися.
— Я? — перепитав вкрай спантеличений Вольфганг.
— Ні, він.
Карін показала на мене.
— Що ти наробив? — насилу вимовив Вольфганг.
— Та не писав я ніяких листів. Що я, божевільний?
Тепер і Карін зблідла.
— Але ж ви писали мені, щоб я о чверть на дванадцяту чекала на вас у святковому залі Гранд-готелю. Ви просили мене навіть одягти червоне доміно, щоб вам легше було пізнати мене.
— Та нічого подібного я не писав!
— Ви знаєте почерк Швенка? — спитав Вольфганг.
— Почерк? Ні. Але він же підписався!
— Гайнц Швенк?
— Так.
— Цього я не розумію, — сказав я. — Просто не розумію.
— А я дещо починаю розуміти. — Вольфганг глянув на сумочку з коричневим пакетом, яку широкоплечий поставив на стіл перед тим, як його повели. Я простежив за його поглядом.
— Ти вважаєш, що мастило йому чомусь уже непотрібне?
— Ні, воно йому, безперечно, потрібне! Але ж Іветта везла сюди дві бляшанки. Де Друга?
— Та, мабуть, в Іветти.
— Ти думаєш? А я думаю інакше. Ходім! Швидше.
В цю мить я теж зрозумів ситуацію.
Домовленість про зустріч на маскараді була не що інше, як спритно задуманий маневр, яким справжнє Доміно відвернуло увагу Іветти й Томаса і виманило їх з номера. В той час, як вони чекали на нього у залі, воно спокійно, ніким не впізнане і невикрите, винесло другу бляшанку з їх кімнати. Це був трюк грубий, але в грубості своїй майже геніальний. Адже й ми піймалися на гачок!
Дістатися до виходу було нелегко. Знов і знов маски, хихикаючи й жестикулюючи, заступали нам дорогу. Але ми не звертали на них уваги.
Іветта! Де була Іветта?
— Кретин! — крикнув якийсь тип, котрого я ліктем відштовхнув убік.
— Обережно! — заревів багровий офіціант з краплями поту на лобі.
Я бачив, що Карін іде слідом за нами, бона докладала всіх зусиль, щоб не відставати від нас. Губи в неї були напіврозтулені, вона важко дихала. Капюшон з'їхав униз і звисав через плече, як скручена мотузка.