Пан Майєр, що маленькими кроками походжав туди й сюди біля входу, злякано здригнувся, коли Вольфганг торкнувся пальцем його плеча.
— Вам відомо, куди пішла платиново-білява дама в кімоно, яка п’ять хвилин тому покинула зал?
— Платинова блондинка? Гм, власне кажучи, делікатність не дозволяє…
— Та облиште вже, кажіть швидше! Уперше за цей вечір на обличчі старшого офіціанта з'явився природний вираз, котрий свідчив, що пан Майєр страшенно шокіруваний. Відставлені мізинці безпорадно опустилися. Він з явною неохотою мотнув головою у бік сходів.
— Отуди…
— Дякую.
Вольфганг не звернув жодної уваги на збентеженість людини у чорному фраку. Він уже барабанив пальцями у скляне віконце реєстратури.
— Які кімнати займають пан Дюма та фрейлейн Ніфергельт?
Швейцар приніс реєстраційну книгу і перегортав її спокійно, як людина, що всяку роботу звикла виконувати якнайретельніше.
— Коли вони у нас зупинилися?
— В середу.
Він кинув погляд на календар.
— У середу? Отже, це було тридцятого серпня. Хвилиночку, — його палець з дратівливою повільністю рухався по записах, нарешті, завмер. — Ось маєте. Кімнати двісті вісімнадцять і двісті дев'ятнадцять.
— Дякую.
Звичайно, всі ліфти зайняті.
Ми побігли до сходів. На площадці другого поверху ми мало не збили з ніг хлопчика-служника, що тягнув заставлену посудом тацю. Літня дама докірливо подивилася нам услід. Її собачка, болонка з гаптованим золотим покривальцем на спині, нервово загавкала.
Третій поверх.
— Ось там…
Ми побігли коридором.
Раптом Вольфганг зупинився.
— Ви нічого не чуєте?
Справді, зараз почули й ми. Хтось барабанив кулаками в двері. Хтось кричав:
— Алло! Відчиніть! Алло!
Це був голос Іветти.
Гранд-готель має міцні й солідні подвійні двері. Тому стукотіння і крики долинали до нас неясно, приглушено. Як тільки в залі почав грати оркестр, ми взагалі перестали будь-що чути.
Шум долинав з двісті вісімнадцятої кімнати.
Ключ стирчав у дверях.
Вольфганг відімкнув перші двері, потім другі — і ми побачили перед собою роздратовану, розлючену Іветту.
— Бляшанка… він її…
— Що трапилося?
— Мерзотник! Він узяв другу бляшанку!
Іветта кинулася до сходів. Але Вольфганг тихенько завів її назад у номер.
— З цим нема чого хапатись. Він не втече від нас.
У номері Іветти ми побачили просто-таки розкішну картину: дверцята шаф навстіж розчинені, шухляди письмового стола вису-нені, вміст перевернутого чемодана розсипано на килиму. Телефонний кабель перерізано.
— Як це ви взагалі надумалися зазирнути сюди? — поцікавився Вольфганг.
— Мене дивувало, що його немає. Я весь час думала про це і раптом згадала про другу бляшанку. Тоді я догадалася, що він хотів просто виманити нас з номера.
— А чому ви нічого нам не сказали?
— Бо німого напевно не знала… Це ж лише припущення.
— Він був у кімнаті, коли ви зайшли?
— Ні. Я застала в номері тільки цей хаос, що ви бачите. Само собою зрозуміло, що я в ту ж мить кинулася до письмового стола, щоб перевірити, чи знайшов він бляшанку.
— Її не було?
— Так, — Іветта поправила розпатлане волосся, що безладно спадало їй на обличчя. — Я стояла ще навколішки перед шухлядою, коли за мною грюкнули двері до ванної кімнати. Я обернулася. Він стояв там і реготав. Бляшанку він тримав у руці.
— А потім?
— Я була страшенно розгублена, не знала, що мені робити. Він скористався з цього, перерізав телефонний дріт, вибіг з кімнати і замкнув за собою одні й другі двері. Я стукала, кричала, але ніхто не чув. Я збиралася вже кричати з вікна.
— Чи впізнали ви його?
— Тобто як це — впізнала? Це було Червоне Доміно. Звичайно, в масці.
Вольфганг розлючено хитав головою.
— Так я собі це й уявляв. Нам негайно треба їхати на завод.
— Ти вважаєш, що він буде там?
— Я майже певен. Зрештою, він же мусить якось передати мастило монтерові.
— Можна й мені з вами? — спитава Іветта.
— Ні. Вам краще лишитися тут, в товаристві фрейлейн Зоммер. Ходімо, Гайнце!
Наш шофер куняв і, кліпаючи очима, схопився, коли Вольфганг просунув руку у на-піввідкрите вікно машини й натиснув на сирену.
— А де ж друга машина?
— Та вони вже поїхали. З арештованим.
— Добре. їдьмо спочатку в управління. Але — темпи!
— Ти ж, здається, хотів їхати на завод?