— Ми не можемо провести цю операцію самі. Нам потрібно ще принаймні двоє чоловік.
Обидва наші фельдфебелі сиділи в кімнаті чергового, маскарадні костюми лежали поруч з ними; для них було несподіванко, що Вольфганг потривожив їх іще раз. Вони гадали, що операцію закінчено.
Не минуло й трьох хвилин, як наші машини під’їхали до промислового району. Вольфганг був неспокійний, так само як і я. Ми знали, що тут ідеться про якість хвилини.
— А наш злочинець, між іншим, не новачок. Але зачекай-но, ми доберемося де тебе, — прошепотів Вольфганг.
Я нічого не відповів. Мої думки були зайняті не тим. Вольфганг це помітив.
— Що з тобою?
— Карін! Чому вони втягнули її в цю історію? І що означає лист?
— Мені здається, тут можна знайти цілком невинне пояснення. Адже Карін мало прийти о чверть на дванадцяту.
— Авжеж.
— От бачиш. Якраз у цей час ми почали нервувати, А її роль полягала в том, щоб затримати нас іще на кілька хвили, щоб продовжити, так би мовити, нашу не певність і вагання.
— Гм, не знаю. Зрештою Іветта все ж таки побігла в номер, охоплена недовір'ям.
— Але тільки тому, що Карін запізнилася. Якби Карін прийшла точно в призначений час, то Іветта нічого б не запідозрила, і справжнє Доміно могло б спокійно зникнути, виконавши свою «місію».
— Я так боявся за Іветту…
— Вона дуже легковажно вчинила, коли сама побігла туди. А втім, я певен, що він і зараз вважає Іветту співробітницею цього Фабріціуса і взагалі нічого не знав про нашу присутність на маскараді. Інакше, він, мабуть, не обмежився б тим, що замкнув її в номері.
Та ось нарешті ми досягли території заводу.
Велетенські цехи, темні й масивні, бовваніли на фоні нічного неба. Лише там, де працювали в три зміни, гримотіли преси, розлягався гуркіт свердлувальних верстатів, ляскали паси трансмісій, гупали молоти й свистіли заводські локомотиви.
Машина завернула на дорогу, яка прямісінько вела до заводу № 3 лейпцігського народного підприємства «Крани й підйомні механізми». Над складальним цехом виднілося сріблясте павутиння крана. В його кабіні світилося.
Сторожка була освітлена, але порожня. На столику лежали розгорнута брошура й обгризений синій олівець, поряд стояв термос. Вікно зачинене, залізна брама замкнена.
Я простяг був руку, щоб подзвонити, але Вольфганг спинив мене.
— Не треба!
Я здивовано глянув на нього.
— А як же ми?..
— Через мур. Ходім!
Ми пробігли щось із сотню метрів вздовж муру, поки не опинились у тіні монтажного цеху. Якби не оце кляте скло! Хоча Вольфганг і допомагав мені, але я таки розпанахав штани — в дірку можна було просунути кулак. Проте я не мав часу займатися своїми штаньми. З муру вже позстрибували униз обидва фельдфебелі і пригнулися до землі біля нас.
Вольфганг пошепки давав їм вказівки. Ось вони зникли в темряві, один пішов праворуч, другий ліворуч. Ми з Вольфгангом навпомацки пробралися до задньої стінки монтажного цеху. Виявилося, що тут є вузькі залізні двері, яких я ніколи раніше не помічав. Ми обережно їх відчинили.
І ось ми стоїмо під високим склепінням цеху. Кілька ламп горять тут і там, але їх замало, щоб освітити приміщення. Скрізь тремтять рухливі тіні, а машини й нагромаджені навколо матеріали в Сутіні скидаються на поснулих звірів.
Брама, що веде у двір, розчинена. Двір залитий яскравим світлом — здасться, що зараз ясний день. Навколо крана метушаться монтери, вони зайняті останньою перевіркою. Скреготить залізо. Хтось когось гукає. Хтось сміється.
Ми повільно наближаємося до головного входу.
Поряд мене щось неначе ворухнулося.
Я швидко обертають туди і бачу на риштуванні людину з перекошеним від страху обличчям. Монтер. Біля його ніг стоїть відро, до краю наповнене мастилом, а поруч з відром лежить бляшана банка; згідно з етикеткою, бляшанка містить у собі мюнхенське експортне пиво.
— Що… що ви тут робите? — белькоче він.
Вольфганг ніби й не чує його запитання. Він показує на відро:
— Ви накладаєте мастило?
— Звичайно.
— В такому разі я вам не раджу брати мастило з отієї маленької бляшанки. Воно має, мушу сказати, одну неприємну якість: роз’їдає сталь.
Монтер нахиляється і, зробивши стрибок, мов тигр, кидається на Гайєра. Я поспішаю на допомогу, але це вже непотрібно: монтер сидить на землі і тримається за вивихнуте ліве плече, обличчя його скривлене від болю.
— Вставайте!
Монтер підводиться. Щоправда, при цьому він скрегоче зубами й злісно мружить очі.
— Так, а тепер подайте руку цьому панові. Ні, не праву, а ліву. Ліва ближча до серця. До того ж, ваша ліва рука зараз дуже вразлива, і це вас, мабуть, стримуватиме від дальших дурниць.