— З того боку.
— Прошу, дайте дорогу, будь ласка.
Він торкнув за плече якогось монтера.
— Кого-небудь зачепило?
— Одного товариша з міністерства зовнішньої торгівлі. Плитка вдарила його в бік.
Я хотіла пройти ближче, але не змогла пробитися крізь юрбу. Наш директор стояв, наче скеля серед прибою, і відштовхував нас назад.
— Відступіться ж трохи, колеги! Лікар не має де повернутися.
Я побачила, як лікар опустився навколішки. Хтось відтягав назад уламки залізних деталей, що їх силою удару розкидало на всі боки. Один з них, певно, і влучив того, з міністерства.
Та ось лікар підвівся з колін. Підійшло двоє монтерів з ношами.
— Як він себе почуває? — це спитав наш директор. — Його тяжко поранено?
Лікар знизав плечима.
— На перший погляд наче не дуже. Очевидно, перелом ноги. Чи є ще й внутрішні пошкодження, я поки що не можу точно сказати.
Поволі вибралася я з натовпу. Я почувала слабість, велику слабість, від якої наче хололо в животі.
Я наблизилась до крана й сіла, примостившись на шасі. Штефена ніде не було видно. Завжди він зникає кудись, коли хочеться, щоб він був поруч.
Я залюбки поїхала б зараз же додому, але, напевно, мене схочуть іще розпитати про дещо.
Раптом хтось спинився передо мною. Це був темноволосий. Його брова сіпалась.
— Я шукав вас, — сказав він. — Хотів подякувати вам. Якби не ви, ми не уникнули б катастрофи.
— Я помітила це випадково… Кабелі заплутались. І потім…
Він похитав головою.
— Ви помиляєтесь. Кабелі не заплутались. Вони… мені дуже хотілося б поговорити з вами. Це можливо?
— Не знаю. Думаю, що директор теж схоче говорити зі мною. Адже я одна точно бачила, як усе це сталося.
— Саме тому я й хочу поговорити з вами. — В його руці раптом з'явилося якесь вузеньке посвідчення. — Дозвольте відрекомендуватися: моє ім'я Вольфганг Гайєр. Я співробітник міністерства державної безпеки, з лейпцігського окружного управління.
Розповідає інженер Еріх Цибулька
Не один лише Штефен Унбегау, а й деякі інші люди, здається, захоплені нашою Зоммер.
Цей список закоханих починається з вахтера Петерса і кінчається Вернером Козе-лем. Щодо мене, то мені вона була б зовсім байдужісінька, якби на мою долю не випадало часом сумнівного задоволення вказувати на її хиби, бо взагалі люди не люблять говорити їй правду.
Я вважаю її досить примітивною, але, при всій її показній наївності, все-таки досить спритною, щоб домогтися всього, чого їй хочеться. І вона таки багато чого домагається, часом слізьми, часом уміло розіграною безпорадністю, а часом проханнями й благанням. А недавно мені здалося, що навіть Гайєр піймався їй на гачок, і признаюсь, що я почував при цьому якесь злодійкувате задоволення. Саме цьому, завжди такому стриманому й холодному Гайєру я гаряче побажав піймати облизня, — а він до цього йде на всіх парусах.
Мушу визнати, що й сам я теж не завжди можу протистояти її чарам, особливо коли вона так запитально дивиться на мене своїми карими очима, соромливим жестом накручуючи на лоба свої чорні кучері. Справді, вона напрочуд гарненька. І все-таки мене дивує, що Гайєр так сліпо довіряє їй. Він не справляє враження мужчини, якому легко може закрутити голову перше-ліпше гарненьке дівчисько…
Це трапилося невдовзі після інциденту під час випробування — я маю на увазі мою сутичку з Гайєром.
Сутичка ця не була для мене несподіваною. Гайєр і Швенк вже давненько сиділи мені в печінках — з того самого дня, коли вони вперше з'явилися на нашому заводі, — такі на вигляд простодушні, привітно усміхнені, — а поводилися при цьому так, наче знічев'я заскочили на хвилинку, щоб провідати знайомого і привітатися з ним.
Терпіти не можу, коли хтось втручається в мої інтимні справи, і так само не люблю я, коли на заводі вештаються сторонні люди, які дуже мало або й зовсім нічого спільного не мають із монтажем крана, і все-таки силкуються всюди встромити свого носа, відволікаючи цим нас від роботи.
Я кілька разів скаржився на нього Вернерові Козелю, хоч він і не хоче визнавати, що я маю рацію. Правда, він терпляче вислуховує мене, але при цьому дивиться на мене з хитренькою усмішкою, — так дивляться на дитину, що плете дурниці, про які не варто й говорити.
Після отого інциденту з монтажним риштуванням я одразу ж зрозумів, як розцінить цю пригоду Гайєр. Це стало мені цілком ясно, коли я побачив, як він разом з Карін Зоммер зник у кабінеті технічного директора заводу. І я не помилився. Коли ми через деякий час почали з ним розмову про це, вже перші його слова переконали мене, що він взагалі не припускає, що це просто випадковість. От тоді мені й урвався терпець.