— Ви просто хочете довести своє право на існування, ось у чім річ. А у випадковості ви, напевно, взагалі не вірите, га?
Я був злий на нього й на багатьох інших і дав йому це відчути, хоч і знав, що довго не зможу витримати цього недоречного тону. Я чекав, що й він відповість мені так само різко. Але він, як завжди, тільки звів високо свою брову, якусь мить задумливо розглядав мене і, зрештою, зауважив:
— Випадковості? Ні, чого ж, часом трапляються і випадковості. Однак такі випадки, як правило, не бувають випадковими. Зовсім навпаки.
— Отже, на вашу думку, це була не випадковість, коли ті два кабелі переплуталися між собою?
— Послухайте, пане Цибулько, тут існує лише дві можливості: або хтось навмисне підготував цей інцидент, або під час підготовки до випробування було допущено халатність з вашого боку. І перше і друге однаково неприємно. А яка ваша думка з цього приводу?
Я знизав плечима. Він терпеливо почекав якусь мить, потім повів далі:
— Але я не вірю, щоб ви забули постанову про охорону праці. Я вважаю вас і доктора Козеля занадто сумлінними людьми.
— То в що ж ви тоді вірите?
— У те, що залишається. Ви знаєте це так само добре, як і я.
Отакий він, цей Гайєр. Його нелегко вивести з рівноваги, і він завжди аргументує свої погляди так переконливо, що паралізує свого співрозмовника, перш ніж той збагне, в чому тут річ. Це сердило мене найдужче.
Коли я розповів про мою розмову з Гайєром Вернерові Козелю, той лише посміхнувся.
— Не дуже розумно з твого боку. Навіщо тобі сваритися з ним? Гайєр ніколи не буде наполягати на чомусь, чого він не може довести. Ти бачив той кабель?
— Після випробування — ні.
— А він бачив. Він і Швенк.
— Дідько його знає, що вони там побачили.
— Точнісінько те ж саме, що і я. Бо я був присутній.
— Перестань вищиряти зуби, Вернере. Ти ж знаєш, я цього не люблю. Ну, то й що було з тим кабелем?
Він мовчки підійшов до шафи і зняв з полички затискач — такими затискачами користуються тоді, коли хочуть, щоб троси йшли паралельно і не заплутувалися між собою.
— Ось!
— Що це таке?
— Саме таким затискачем обидва троси були затиснуті докупи.
— Це виключено. Перед випробуванням я сам іще раз перевірив кабель. Там не було ніякого затискача. Адже для електрокабеля вони нам не потрібні.
— Ти це точно знаєш?
— Так само, як і ти.
— Певна річ, я це знаю. Але не тільки я. Інші люди також.
— Хто ж?
— Гайєр, наприклад.
Тепер я зрозумів усе.
— Отже, ти гадаєш, що хтось приладнав затискач до тих кабелів для того, щоб…
— Саме так.
— Оце він і є?
— Ні. Той затискач Гайєр давно конфіскував. А цей я щойно дістав.
Я взяв затискач з його рук. Він був зовсім новий.
— Де ж ти його роздобув?
— Перед складальним цехом стоїть ящик з такими штуками. Іди й бери скільки хочеш.
— В такому разі, кожен, хто проходить повз той ящик, може взяти собі такий затискач?
— Авжеж. Кожен може взяти собі таку штуку, а потім з'єднати нею кабелі.
Козель запросив мене й Віру на склянку вина, дарма що була вже досить пізня година. Він належить до тих людей, що не люблять лишатися на самоті і воліють завжди бути на людях. Для нього це просто катастрофа, коли доводиться самому йти до їдальні. Він старий холостяк, має затишний будиночок, але ви рідко коли застанете його вдома, бо своє дозвілля він проводить здебільшого у колег, у кав'ярнях чи в театрах.
Ресторан, куди він нас сьогодні привів, містився зовсім близенько від його дому — йти до нього всього п'ять хвилин. Судячи з тої сердечності, з якою його зустріли, він був тут частий гість.
— Пляшку китайського білого вина, пане Візнер, — мовив він.
Старий сивоголовий обер-кельнер не квапився відходити.
— Може, щось із закуски, пане доктор? У нас сьогодні просто розкішний салат.
Вернер запитливо глянув на нас» Віра кивнула головою.
— Гаразд. Три порції, будь ласка. І одну пачечку соломки.
— Прошу.
Старий пішов.
Я роздивився навколо.
В ресторані було затишно. В такому місці, не нудьгуючи, можна провести вечір. На стінах висіли репродукції з картин відомих художників, маленькі бра розсіювали м'яке світло, а пухнастий килим приглушував кроки.
— Що, власне кажучи, трапилося з Зоммер? — спитала Віра. Ти не знаєш, Вернере?
— А що таке?
— Вона плакала. Хіба ти не бачив?
— Ах, он що, сказав він, — Вона ніби забула десь ключ. Здасться, це бупо учора вночі. Точно не знаю. Я лише чув, як Гайєр зробив з цього приводу зауваження Петерсу.