Через кілька днів старший хлопчик, побачивши в «Щоденній газеті» оголошення про якусь книгу, почав розпитувати про неї Жюльєна в присутності пана де Реналя.
— Щоб не дати якобінцям приводу тріумфувати,— сказав молодий гувернер,— і щоб я все-таки мав змогу відповідати на запитання пана Адольфа, можна було б записати абонентом в книгарню кого-небудь із ваших слуг.
— Непогана думка! — вигукнув пан де Реналь, явно дуже зрадівши.
Треба тільки вжити заходів, сказав Жюльєн із серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здійснення давно виплеканої мрії,— треба вжити заходів, щоб слуга не брав ніяких романів. Потрапивши в дім, ці небезпечні книжки могли б зіпсувати покоївок пані та й самого слугу.
— Ви забуваєте ще про політичні памфлети,— додав пан де Реналь погордливо.
Він хотів приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером щодо дітей.
Отак життя Жюльєна минало серед цих маленьких хитрощів, і їхній успіх цікавив його значно більше, ніж помітна прихильність, яку він легко міг би прочитати в серці пані де Реналь.
Душевний стан, в якому він перебував усе своє життя, знов опанував його і в домі вер'єрського мера. Тут, так само, як і на лісопилці свого батька, він глибоко зневажав людей, з якими жив, і відчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та інші друзі дому розповідали про ті чи інші події, які відбувались у них перед очима, він бачив, до якої міри їхні уявлення не схожі на дійсність. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмінно викликав загальний осуд. Він раз у раз вигукував про себе: «Які потвори! Які дурні!» Дивним було, однак, те, що, при всій своїй зарозумілості, він часто нічогісінько не розумів з того, про що вони говорили.
За все своє життя він ні з ким не розмовляв щиро, крім старого полкового лікаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався італійськими кампаніями Бонапарта і хірургією. Детальні описи найболючіших операцій чарували юнацьку відвагу Жюльєна; він казав сам собі:
— Я б стерпів не скривившись.
Вперше, коли пані де Реналь спробувала заговорити з ним про щось інше, крім виховання дітей, він почав розповідати про хірургічні операції; вона зблідла й попросила його замовкнути.
А крім цього, Жюльєн нічого не знав. Отже, хоч він весь час проводив у товаристві пані де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самі, між ними запановувала дивна мовчанка. У вітальні, хоч би як смиренно він поводився, вона вгадувала по його очах, що Жульєн розумом стоїть над усіма, хто бував у їхньому домі. Але тільки-но вона залишалась з ним на самоті, він відчував збентеження.
Це гнітило її, бо жіночий Інстинкт підказував їй, що Жюльєнове збентеження походить зовсім не з ніжних почуттів.
Виходячи з якихось дивних уявлень про світське товариство, почерпнутих з оповідань старого полкового лікаря, Жюльєн завжди відчував ніяковість, коли в присутності дами серед загальної розмови наступала мовчанка,— наче саме він був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разів боліснішим, коли він був із жінкою на самоті. Його уява, сповнена найдивовижніших, справді іспанських понять про те, що повинен казати чоловік, коли він віч-на-віч з дамою, навіювала йому в ці хвилини замішання якісь зовсім неймовірні речі. Жюльєнова душа линула в небеса, і водночас він не міг порушити ганебної мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя під час довгих прогулянок з пані де Реналь і з дітьми ставав ще суворішим від цих болісних переживань. Жюльєн страшенно себе зневажав. А якщо, на свою біду, він примушував себе говорити, то казав щось дуже недоладне. На довершення лиха, він не тільки бачив, а й перебільшував безглуздість своєї поведінки. Та було щось таке, чого Жюльєн не бачив: це його власні очі. Вони були такі гарні і в пих відбивалась така палка душа, що вони, немов талановиті актори, часом надавали глибокого змісту навіть тим словам, у яких його зовсім не було. Пані де Реналь помітила, що 8 нею на самоті Жюльєн міг сказати щось дотепне тільки в тих випадках, коли під враженням якоїсь несподіваної події забував про потребу вигадувати компліменти. А що друзі дому не балували її свіжими блискучими думками, то вона тішилась і захоплювалась цими нечастими спалахами, у яких виявлявся розум Жюльєна.
Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться втратити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів. Нудьга зростає. Читання та сільське господарство — ось єдині розваги.