Фоззі
Червоні хащі
Таке прекрасне місце, щоби бути разом із друзями.
Глава перша,
в якій нові приїздять, а старі нервуються. І все закінчується
У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. Я пригадую давні часи, сміюся зі старих анекдотів і годую Бродягу хлібом, коли вдається назбирати той хліб під час сніданку. Якщо зранку світить сонце, а таке в наших краях буває часто, тоді день зовсім хороший.
Про погані дні я не хочу розповідати. У вас самих таких десь, певно, вистачає, — то нашо ще мої? А в хороший день, як нічого не болить і сяє сонечко, я сиджу до обіду на гойдалці, пригадую, як усе було колись, як минуло життя і як я потрапив сюди, в Червоні Хащі. І що після того сталось. Але ніколи не замислююся про те, що буде далі: вже немає сенсу. Найкраще — дочекатись обіду, а потому знайти собі куточок і спробувати почитати щось нове.
Я випробовую по книжці на день і зазвичай кидаю її ще до вечора. Мені би зараз не завадив Джек Лондон — зібрання з чотирьох сірих томів, яке колись купувала Марія в обмін на макулатуру. Тоді ми вдвох працювали у школі, з папером проблем не було (і своїх залишків вистачало, й діти збирали за рознарядкою райвно), тож книжок удома було багацько. Я часом шкодую, що не забрав їх зі собою, — ці новосельці навряд чи щось із нашого читатимуть.
Мені вони відразу не сподобалися: що той господар зі свинячими очима, що його товста гамірлива дружина, що двоє дітей, а на них — уже повірте — я за своє життя навчився добре розумітися. Щойно зайшовши до нашої хати, ці двоє хлопчаків одразу залізли на диван у залі й почали по ньому стрибати. І не так, як стрибають радісні діти, а наочно, для мене, щоб у такий спосіб зробити це місце своїм. Я таким нахабам завжди ставив трійки, навіть якщо вивчили на чотири. Щоби знали.
Чоловік їм тоді нічого не сказав, тільки ходив по кімнатах, навіть не роззувшись, цикав і зиркав своїм недобрим оком. А жінка спробувала вгамувати синів, але для порядку, без суворості.
Ми ще і про гроші не заговорили, а я вже зрозумів, шо програв. Що вони стрибатимуть і тут, і там, а їхні батьки куплять хату, ще й посунувши мою ціну.
Так і сталося: вони виторгували вісімсот доларів із трьох тисяч, у які оцінила хату Степанова донька, котра працює в Києві ріелтором. За місяць до того Галина зустріла мене біля магазину, випитала, що я продаю хату, набрала доньку і попросила оцінити, щоби я не прогадав. Навіть слухавки мені не дала, сказала: «Три тисячі доларів», — і пішла собі до крамниці.
Я дав безкоштовне оголошення в «Авізо», місяць мене ніхто не турбував, аж поки приїхали ті злидні й купили хату за дві двісті. Ще й поставили умову: з’їхати треба до Нового року. Товста жінка так швидко й наполегливо говорила, що мені лишалося тільки погоджуватися, щоби вони якнайшвидше лишили мене у спокої. Такий уже типаж, розумієте? Як наша попередня шкільна директорка, котра весь час мела своїм язиком, не лишаючи нікому простору.
Я зламався після того, як удруге за тиждень мало не спалив будинок, забувши на плиті картоплю чи щось таке. Знаєте, як кажуть: клятий склероз? Схоже, то був саме він, і я вирішив, що час здаватися.
Я мав два варіанти будинків престарілих, де лишалися місця за помірні гроші: Звенигородка та Червоні Хащі. Тільки в першому випадку гроші брали за рік уперед, а у другому — за квартал. До того ж перший будинок був великий, а другий — маленький, сімейного типу, ще й у лісі.
«Сяду на пеньок, з’їм пиріжок», — вирішив я, обміняв триста доларів, закрив усі комунальні борги, сплатив квитанцію за пансіон, написав листа Микиті й зібрав речі. Зі собою можна було привозити лишень одну валізу, тому книжки перейшли у спадок неприємним людям.
За кілька днів покупці повернулись, уже з частиною своїх речей, і моментально забруднили хату, в якій дня без віника не було. Чоловік швиденько домовився зі сусідовим сином, аби той мене наступного ранку відвіз. Дивно. Ніби щойно — і вже. Так швидко… Скільки ми років із Василем прожили поруч, а я б і не наважився попросити цього даїшника про поміч. А новоселець відніс йому пляшку — й усе, домовилися: син відвезе, о сьомій будьте готові.
Я ліг було спати, а ті всілись у залі перед телевізором, увімкнули гучно якийсь передноворічний концерт і почали святкувати, ніби мене вже немає. Який тут сон? Навіть коли вони вгамувались і розклали диван — один на всіх, — я все одно лежав і дивився в рідну стелю. Намагався пригадати щось хороше, та марно. Тільки і стукало в голові: востаннє, це — востаннє.