— А ви, я бачу по номерах, із контори? — запитав він у чоловіка, і ми всі одночасно подивилися на номери машини. «00007 МА», з нашим двадцять четвертим регіоном.
Георгій хмикнув:
— Всьо-то ви знаєтє. Да, я с ОБНОНа, по області.
— По борьбе с наркотікамі, — переклав мені тихенько Йосип, чухаючи спину собаці.
— О! — зрадів Журба. — А дозвольте тоді питання. Давно мене цікавить одне діло…
— Смотря, на скоко лєт ето дєло… — пожартував Георгій, нанизуючи м’ясо на шампури.
Журба заскрипів гойдалкою, роздивився на всі боки і тихенько почав:
— Я, між нами, хотів би трошки… собі… власне, тільки собі чогось подібного роздобути…
Славентіїв син уважно подивися на нього й після невеличкої паузи відповів, продовжуючи посміхатися:
— Шо, напослєдок попробовать, шо оно такоє і с чем єго єдят?
Йосип не міг не втрутитися:
— Етот шльоцик уже і баян пріпас, всьо ширєвом інтєрєсуєтся.
Журба роздратовано повернувся до нього:
— Тьфу на тєбя, Старенький. Ти би краще налив другу, дятел.
— Вам, уважаємий, разве што канабіс можно. Всьо остальноє такую нагрузку на сєрце дайот, шо нє дай бог, — спокійно промовив Георгій, а Йосип налив чарку, потому передав пляшку Журбі й додав:
— Шмалі я тєбе і тут найду: в сєлє єсть циганє, а у ніх всєгда.
Журба випив і пояснив:
— Так болю боюся, як час помирати прийде… Краще вколю собі й у кайфі хоч піду.
Присутні почали кволо його відмовляти: що зарано про це думати, що йому ще жити і жити. Григорій іще випив, помовчав і перевів розмову в інше русло, спитавши у володаря джипа, чи судить ще якийсь Куценко, після чого вони продовжили дивну, незрозумілу та малоцікаву бесіду, при якій я почувався сторонньою особою, якою, в принципі, й був.
М’ясо вийшло таке, як треба. Ми зняли першу пробу, скуштувавши один шампур. Вони допили горілку, після чого повернулися до будинку. Там з’ясувалося, що Славентій гарячого не дочекався: молодий заснув за столом, і його вже відтягнули до палати відпочивати. Громада, поки нас не було, доїла пюре зі салатами, навіть хліб увесь пішов, тому лишилося тільки м’ясо та кілька тортів «Вечірній Київ» на десерт.
Ми їли, Григорій знову відкорковував горілку, молода про щось тихенько розмовляла з невісткою, а маленький Міша старанно ковтав шматки торта під наглядом жіночої частини, яка гучно його підбадьорювала, заохочуючи з’їсти ще і ще, за маму, за тата, за діда та за нову бабу.
Йосип продовжував щось розповідати, нахилившись мені до вуха, ніби я недочував, наче Петрович із першої палати.
— От Гріша как вип’єт — другой человек: такую херь нєсьот. Наркоти єму, слишал? Хоть би одін человек с прілічной статьйой. С кем пріходітся сідєть?
Я слухав і хитав головою, навіть не намагаючись його вкоськати: вже розумів, що зі Стареньким, та ще й напідпитку, такі номери не проходять. «Ету песню нє задушиш, нє убйош».
Зінаїда піднялася з келихом і врочисто промовила:
— Ну що, шановні? Молодим пора почивати, пора і нам честь знать, — усі відреагували незадоволено, сподіваючись на тривале святкування, але тоді завідувачка продовжила: — Не хотіла вам сьогодні свято псувати, але в мене для вас усіх погана новина є.
Присутні водночас замовкли і дивилися, як вона п’є, потому закусує великим шматком шашлика, витирає рота серветкою і збирається зі силами.
— Мені сьогодні повідомили з району, що ми закриваємося, — сказала вона, і тут уже всі заверещали — так само одночасно: «Як закривають? А що з нами? А що тут буде?»
— Щось буде, — сумно відповіла Зінаїда, — цього мені вже не відомо. До кінця року є рішення нас закрити.
— Врагі народа! — заволав Йосип і грюкнув кулаком по столу.
— До грудня? — уточнив Петрович, а завідувачка чомусь зло відповіла йому:
— Тебе забули спросить, докуда! Ти доживи ще до грудня, Петрович!
— Ну, пора лантухи подмативать, — незадоволено сказав Георгій дружині. Та почала вдягатись і махнула Міші, щоби підійшов. Ми вийшли їх провести надвір, і мене дуже здивувало, що за кермо сіла не жінка, а сам Георгій. Як йому не соромно? Ще і з дитиною! Та, мабуть, у цих людей так прийнято. Не мені, не їм і не зараз указувати на неприпустимість такої поведінки.
Вони поїхали, а ми пішли вкладатися спати. Йосип усе скаржився, що не здогадався заначити пляшку, щоби допити її в палаті, бо м’ясо ще лишилося. Горбун уже спав, а ми все розмовляли, вирішуючи, як нам бути: чи переведуть нас до іншого будинку, чи просто розпустять кого куди?