— Грузінка, блядіна старая, давно ето знала. От верітє, я жопой чую: она давно ету поганку сворачивала і всьо ждала, штоб всє п’яниє билі, — скрипів десь у темряві злий Йосип. — А у меня ж такіє плани билі на етот год, я ж столько лєт ждал…
— Чего? — спитав Журба.
— Тю, ти дурной, только ж вчера говорілі: футбол же лєтом — чемпіонат міра, — наши ж будут. Столько лєт ждал…
— А-а-а, — протягнув Журба, а я поцікавився:
— А що, там Україна буде?
— Портос, ти шо, об сосну ето самоє? — роздратовано відповів мені Йосип. — Вся страна ждьот, одін географ на ручніке сідіт. Раз Зінка уже завела ету бодягу, значит нас закроют скоро. І чем бистрєє ми перєдохнєм, тєм ім проще. Только я, пацани, ім так нє дамся. Ви как хотітє, а я до лєта по-любому доживу. Футбол посмотрю, погуляєм, как положено, от панєдєлка до панєдєлка, — а там хай вже будєт, как будєт!
— І я, — озвався зі свого місця Журба. Риба промовчав, чи то сплячи, чи то як зазвичай, а я неочікувано для себе додав:
— І я.
Глава третя,
в якій беруть аналізи й дають прикурити
От хто любив той футбол, так то мій Степан: вони там цілою родиною сядуть і дивляться. А мені якось однаково було: одні дурні бігають за м’ячем, наче діти, а інші дурні дивляться, ніби від цього щось залежить. Я ще розумію, коли Олімпіада відбувається, — це вже велика політика. А що мені з того, що Львів обіграв Вінницю? Та нічого ж!
А Степан і Галину свою привчив до того футболу, навіть дочка з ними сідала. Якось випала їхня черга на Новий рік: ми в них зустрічали. А по телевізору почали десь відразу після курантів хокей показувати — щось там із канадцями чи з американцями. Господарі уважно дивляться, а гостям доводиться з ними за цим спостерігати.
З усієї фізкультури я тільки лижі поважав. Молодим бігав у лісі. Ну, тоді багато хто бігав. Нашу школу постійно примушували, навіть для вчителів якісь лижні заліки тоді вигадували. Мабуть, знову до війни готувалися, та я не про це.
Що знав із футболу, то це Андрія Шевченка, якого визнали найкращим у світі. Це було приємно. Мабуть, ось і всі мої знання в цій площині.
З цим Шевченком, між іншим, вийшла цікава історія — вже тут, у Червоних Хащах. Якось зайшла в їдальні розмова про те, що непогано би було навесні поїхати кудись на екскурсію. Я і запропонував вирушити по Шевченківських місцях, бо вони якраз неподалік. За день би спокійно впоралися, тільки пообідати там і автобуса знайти.
То Йосип відразу мені й відповів, що найкраще Шевченківське місце у світі — це зліва перед штрафним майданчиком. Я тоді ледве зрозумів, що він не Тараса, а Андрія мав на увазі. Старенький часто-густо вставляв щось про футбол, до першої-ліпшої розмови, та я на те не звертав уваги. Уже звик. Я більшу частину його монологів пускав повз вуха. Бо інакше здурів би.
На ранок після весілля ми прокинулися пізніше, ніж зазвичай, уже десь ближче до десятої було. Воно і зрозуміло: хлопці випили, пізно полягали ще й нервувалися перед сном. Повернувшись зі санвузла, я сів на ліжко й дістав свої фото, які зберігав у красивій круглій залізній коробці з-під данського печива, яке подарували Марії школярі на її останній дзвоник, коли ми випустили восьмий клас і пішли вдвох на пенсію.
Журба тихенько стогнав під укривалом, сигналізуючи навколишньому світу, як же йому погано, Карасьов забрав у Йосипа свою краватку і борсався в шафі. Старенький теж устав, почистив зуби і гучно, щоби досадити Журбі, привітав палату: «Доброє утро!». «Доброго», — відповів я, все ще не полишаючи надії привчити цього дідуся до правильної мови.
Григорій теж щось промукав зі свого місця, а горбун нічого не відповів. «Нєм, как риба», — влучно, як на мене, пожартував Старенький, дивлячись на нього. Я закінчив перебирати фото і вирішив, що все-таки повішу біля мапи своє улюблене, з нашого весілля. Йосип підійшов і здивував мене: тільки подивився на картку й нічого не спитав.
Але нахабно всівся поруч і почав про своє: яка Грузінка зараза, немає на неї Аніскіна, тільки гроші забирає та мріє всіх нас поховати в такий спосіб, аби в неї побільше грошей залишилось. «Откроєт, падла, кафешку і будєт мутіть лавешку. Давно говоріла, шо мечтаєт за ето», — казав він, очікуючи на мою гнівну реакцію.
Проте я ніяк не реагував, замість цього розбирався зі шпильками та обережно встромляв зайві у Микитину подушечку, щоби нічого не лишилось і не вкололо мене вві сні. Зрозумівши, що з мого боку підтримки не буде, Старенький перемкнувся на Журбу: «Шо, доходіш, дєбошир? Кто вчера ходіл нозямі своїмі інваліднимі, нє подскажеш? А кто у мусора наркоту клянчил, а?».