Невже вона понесе щось на цвинтар? Йосип казав, що ми там заховаємось і чекатимемо на щуку. Він висловився інакше, та мені простіше називати її щукою. Так-от, на місці підозрюваної я би насамперед і подумав на нашу трійцю, а побачивши, що нас немає в будинку, моментально би здогадався, що до чого. Навіть якщо припустити, що все складеться за вигаданим планом, нам слід було поводитися так, ніби нічого не сталось, а ввечері перевірити, чи принесла винувата хабар на могилу месника.
Помітивши безлад, що коївся в моїй душі, Журба перестав бідкатись і спитав: «Ти шо, Богдане?». Я переповів йому свої сумніви, та Григорієві було простіше: зовсім як колись у суді, він делегував право вирішувати комусь більш рішучому за себе й сумнівами не переймався. «Будете по черзі туди ходити, мінятиметесь, а я вже тут якось», — сказав він і знову почав розповідати про свій нещасний поперек.
Незабаром з’явився Йосип, і з його задоволеного обличчя читалося, що в нього все вийшло. Я не міг витримувати свого тягаря і разом вивалив йому всі свої побоювання, та Старенький тільки хитро примружився, відсьорбнув чаю і почав відповідати, загинаючи пальці на своїй пожовтілій від нікотину та часу руці:
— Ну, во-первих, я єщо вчера начал Грузінке с докторшей нить, што Бродяга заболєл.
— Що сталося? — перелякався Журба, притиснувши долоні до грудей.
— От дурак, — додатково зрадів Йосип. І продовжив: — Говорю, худо собаке, надо єйо опять до ветєрінара тащить, — він повернувся до мене і пояснив: — В сєлухе єсть одін лєпіла, коров пріходуєт. Ми Бродягу туда пару раз воділі, када он херні обожрался. Так-от, ми понарошку поведьом Бродягу до ветєрінара в сєло, а ето — долго. А самі — на погост. Ето — раз. Я как раз позавчера с Матвеєвной пйок печеньє, — будєт нам тормозок. Сєйчас пойду, заберу да прєд’яву єй подкіну.
— Та хіба вони повірять? — не втримався я.
— Ха! — засміявся Йосип, наче помолодівши. — С лохами — как с дєтьмі: надо с простого начинать. А нє пролєзєт простоє — єщо што-нібудь удумаєм. Хто-нібудь да спалітся.
Ми висунулись у напрямку села майже відразу, про всяк випадок обклавши Журбу у візку ковдрою і не забувши взяти Бродягу. А то би хороші з нас були собачі дбайливці. Гриша спробував натякнути, що йому зручніше було би почекати результату в будинку, та Старенький вирішив за нього: рушаймо всі! Йосип прихопив зі собою пасхальний кошик Матвіївни, куди поклав термос і цілий пакунок із печивом, яке вони з нею днями напекли.
От так подумати: він підозрює жінку (і, додам, небезпідставно) в тому, що вона в нас краде продукти, не додає і продає десь собі наліво, і при цьому товаришує з нею й навіть виготовляє солодощі з продуктів, які, вочевидь, було виділено на цілий будинок. Ну, де логіка? Тут або одне, або інше: або ти займаєш позицію порядної людини, або ні.
Я довго не протримався і спитав у Старенького, як це йому вдається: водночас уважати Матвіївну «воровайкою» і разом готувати з нею печиво? Як і слід було очікувати, для Йосипа таке поєднання виглядало природно.
— Тю, — зробив він вигляд, що не розуміє, про що я. — Ти шо, странний? Нікто нє ідьот на кухню, шоб людєй корміть. Всє ідут крисіть, єщо і лаве плотют за место. Ти, Портос, в натурє странний. Матвеєвна єщо по-божескі накладуєт, но нам-то другого надо: штоб поганку скрутіть і нє дать бистро дом закрить.
— Я би так не зміг. От підійшов сьогодні до неї на сніданку і не зміг очей на неї підняти.
— Ха! А должно ж бить наоборот! Ти лучше скажи, шо я молодєц, за то, шо подумал о друзьях. І вообще, гдє мнє било печ ніштякі? На кострє?
Знову вийшло так, що він переміг зі своєю дивною логікою. Та, якщо подумати, таке в житті трапляється на кожному кроці. От знаєш, що директорка школи взяла гроші за атестат, але все одно з нею вітаєшся і навіть поважаєш, хоча за зовсім інші речі. Так і тут.
Далі дорога почала спускатися до перехрестя зі шинком, а нам можна було вже спокійно повертати ліворуч, до кладовища, бо звідси нас уже би не вгледіли. Ледь помітною в траві стежкою ми зрізали шлях, уважно стежачи за тим, аби возик не перевернувся, й підійшли до цвинтаря. Він займав великий шмат поля і закінчувався широким яром.
— А де лежить ваш Сергійович? — запитав я, зупиняючись і переводячи подих.
Йосип наморщив носа і невпевнено подивився на кладовище:
— Та дє-то тут.
Настав час мені дивуватися: