Усе змінилося вже наступного ранку. Крізь сон було чути якісь біганину і галас, але прокидатися не хотілося: я саме фарбував у зелений колір паркан, а Марія Іванівна прискіпливо за цим спостерігала. Вона стояла в мене за спиною і тривожно сопіла, щоби я не пропустив якогось клаптика. Такими снами не розкидаються, а надто з огляду на те, що бачив я їх дедалі рідше. Та десь далеко зчинився жіночий зойкіт, і мені довелося розплющити очі — попри бажання лишатись уві сні.
Сидячи на койці Карасьова, Йосип нюхав свої шкарпетки. Опісля вивернув їх навиворіт, надягнув на ноги й повідомив мені, що сталося, традиційно роблячи вигляд, що вчорашні події вже забулися. «Саринь — на кічу, Крівая — всьо», — сказав він і рішуче встав, ніби приймаючи цей злий виклик долі.
У нашому віці будь-яка смерть сприймається як натяк на неминуче: сьогодні — хтось, а завтра — ти. Сон мовби брудною водою змило. Я сів на ліжку і збирався було спитати в Йосипа, як це сталося, та хутко пригадав, як він повівся з нами вчора, і вирішив не грати за його правилами. Тим більше, що Журба вже все знав, — він сидів у візку вдягнутий і суворий, наче прокурор.
Як з’ясувалося, вже було двадцять по десятій. Нічого собі я проспав! Такого зі мною ніколи не було — мабуть, особистий рекорд. Григорій розповів, що під ранок Крива почала хрипіти, сусідки побігли до Зіни, та зателефонувала на «швидку» і викликала зі села Новіченкову, проте ніхто з них не встиг. «Хвилин десять похрипіла і затихла. Відмучилась», — урочисто додав Журба, мабуть, уже готуючись до промови на поминках.
«Царство небесне», — відповів я і почав одягатись, а Гриша тим часом продовжив репетицію, не забуваючи про особисті мотиви: «Десять хвилин — це по-божескі, десять хвилин можна потерпіти. Можна сказати — швидко прибрав». Я ж думав про своє: от чому всі помирають під ранок, коли ледь жевріє надія на те, що вдалось урвати у життя ще один день? Чому не ввечері? Навіщо нас примушують мучитись уночі, коли нічого не видно за вікном і коли цей відхід максимально докучає навколишнім?
Від цих думок можна було очманіти, тому я вирішив подумки триматися пофарбованого паркана, пригадувати хороше і за кілька хвилин пішов дізнатися, чим можу допомогти.
Журба рвався їхати зі мною, та я наказав йому лишатися, бо сумно було і без його зловісних промов.
З їдальні гучно волав Йосип, який на два голоси грав акторський етюд, у якому Крива розповідала йому про чергову зустріч із Ющенком. Ні, для цієї людини не було нічого святого. Що на весіллі, що на похороні такі, як Старенький, перебувають у центрі уваги, якогось біса беручи на себе право керувати настроєм спільноти.
«Я в нього меду попросила, і він обіцяв прислать», — прокричав під гучний регіт Йосип, але, побачивши у дверях мене, похапцем перелаштувався. Він обернувся до роздачі й ще гучніше прокричав: «Матвеєвна, ти ж помінальних пірожков нє забудь сдєлать. У нас тут єсть любітєлі сдоби!»
Навіть попри неабиякий голод, я не міг піти туди, бо чути все це було занадто, як для ранку, що його наш будинок зустрічав, маючи на борту на одну людину менше, ніж увечері. Тому я розвернувся, навіть не зайшовши, і попрямував до третьої палати, де мешкала Крива. І як її, між іншим, звали насправді?
Але там її вже не було. Біля вікна сиділа мовчазна Іра, яка займала сусідню з Кривою койку і була відома тим, що збирала весь непотріб, од пляшок до шкуринок хліба, і потайки складала до своєї шухляди, звідки сусідкам доводилось усе те прибирати. Марно я намагався щось у неї випитати, аж тут до третьої зайшла Анатоліївна, вже з чорною пов’язкою на голові. Вона почала збирати постіль покійниці й розповіла, що ж сталося.
Консиліум у складі Новіченкової та лікаря «швидкої» вирішив, що причиною смерті став раптовий інсульт. Через те, що тримати померлу ніде, а везти до міста — довго і дорого, її поклали в комору. Похорон призначено вже на завтра. Тож сталося так, що на наш цвинтар я повернувся вже за два дні.
Важко описати те збудження, в якому перебували мешканці будинку під час приготувань до похорону: тут були і стримана радість від того, що вони самі ще живі, й очікування поминок, як те буває в селі, коли вже зранку навколо скорботної хати кружляють ті, хто хоче випити, і пропонують допомогу, щоби мати обґрунтування для пияцтва, — ніби проста сусідська допомога в такий час — неабияка звитяга.
Був і показний жаль із постійними розмовами різного ґатунку. Жінки раптом вирішили, що Крива була «дуже інтересна дама», а чоловіки згадували її захоплення політикою, враз забувши, як постійно глузували з цієї нещасної жінки та з її уявних друзів на чолі з чинним президентом. Можете не сумніватися: Йосип усе те очолював.