Так і сталося. Ми прийшли якраз у той момент, коли Глаша договорила, пригадавши, як Крива колись її зустрічала у будинку на правах давньої мешканки і допомагала облаштуватися. Поправивши на голові чорну пов’язку, вона прийняла склянку з рук завідувачки, котра теж повернулась, і запропонувала випити за добро, яке нам усім наробила Крива за всі роки.
— А как она мух ловіла? — втрутився Старенький. — Вжик — і нєма!
Мене це у будь-якому разі не стосувалося, та Журба миттю доєднався до розмови, набуркотів якихось дурниць про те, що Крива померла швидко, а це, вкупі з гарною погодою, означає, що Бог нею задоволений, після чого витребував і собі скляночку — як людина, котра теж сумує за покійницею.
Хитро поглядаючи на нього, Грузінка передала склянку і сказала:
— Григорію Петровичу, я відучора забуваю вам сказати, що друга частина грошей від німців прийшла на вас.
— Ти шо? — радісно озирнувся Журба, швидко ковтнув горілку, і настало йому відразу два щастя скопом.
Коли Німеччина почала сплачувати гроші колишнім остарбайтерам, раптом з’ясувалося, що їх було значно більше, ніж до того вважалося. Під час війни я був занадто малий, але пам’ятаю тільки одного односельця, котрий поїхав до Рейху, — причому за власним бажанням. А щойно почалися виплати, серед пенсіонерів здійнявся неабиякий галас: і той працював, і той.
Навіть у нашій школі двоє вчителів отримали компенсацію: трудовик Нечитайло та директорка. Проте ця пройда цілком могла й підробити документи, — їй то було завиграшки.
Журба був старший за мене, тому — теоретично — він міг і попрацювати на фатерлянд. Тут особливо дивуватися було нічого.
— Григорію, — про всяк випадок запитав я, нахилившись до нього, — а ти дійсно був у Німеччині під час війни чи придурюєшся?
— Ага, працював на мельника. Тризуба носив іще тоді, — з притиском наголосив на останньому Журба.
Та я не схотів питати, до чого тут тризуб. Утім, навіть і не зміг би, бо до візка миттєво причапав Йосип і моментально почав обробку щасливого постраждалого:
— Гуляєм, Ягода! Ти, главноє, сразу всьо нє потрать, дєрєвня. Прєдлагаю назначить ответственного за лавешку.
— Тєбя, шо лі?
— Вот чего ти про меня плохо думаєш? Я вот про Портоса подумал. У нєго как раз заначка єсть. Дєнєг — шо у дурака фантіков, — хай весь банк і дєржит.
— Що? — не зрозумів я, бо з перших слів почав думати про своє, щоби традиційне белькотіння Старенького йшло повз вуха.
— Шо-шо? — нарочито здивувався Йосип, наче актор із ТЮГу, котрого привезли в село грати «Червону Шапочку» на свято. — Вам, Богдан Васільєвич, прєдлагаю: храніть золото партії.
— Ні! — замахав я руками на цього чорта. — Нащо це мені? Це Григорія гроші, хай сам їх і зберігає.
— Ну, наше дєло — прєдложить, ваше дєло — отказаться. Нє горюйтє потом, — чи то Йосип швидко здався, чи то побачив у руках у завідувачки нову пляшку і поспішив якнайближче до наливайного начальства. Проводжаючи його поглядом, Журба сказав:
— А я би вам, Васильовичу, гроші спокійно лишив.
— Що ж, дякую за довіру, та це для мене занадто.
— Як скажете. А я от знаєте, шо думаю?
— Шо? — трохи зарізко перепитав я, бо мене ця розмова, як і всі сьогоднішні, дуже дратувала. Та потому зрозумів, що Журба нічого поганого на думці не має, і повторив уже м’якше: — Шо?
— Я от думаю, що на ці гроші треба винайняти машину зі санітаром — таку, як той рік Славентія возила на відпочинок до сина, — і поїхати на батьківщину. На могили батьків сходити, по всіх місцях пройтися, щоби…
Він, вочевидь, не хотів казати слова «попрощатись», і я вирішив урятувати сусіда від цієї небезпечної думки.
— Оновити спогади? — підказав я, і треба було бачити, з якою радістю Григорій це сприйняв, усе розуміючи.
— Саме так, дякую! Ви ж неподалік від нас, то і до вас заїдемо.
Ох як же мені раптом захотілося пройтися ще хоча би раз по нашій вулиці, зазирнути на рідне подвір’я та новосельцям дулю показати! Чому я не розглядав цього варіанту раніше? Адже гроші лишались, а тут не така велика відстань, — це тобі не до Ізраїлю їхати.
— Ну, побачимо, як воно вийде, — обережно промовив я — на той випадок, якщо завтра він протверезіє і забуде про свою пропозицію, а ти ходи собі потому, двічі вдарений по голові.
— Так, досить рюмсати над рюмкою! — гучно прокричала Зінаїда, при цьому тримаючи в руках склянку. — Вже вечоріє. Я пропоную потрохи збиратись і продовжити вдома, бо там є неходячі, а їм тоже хочецця пом’януть.