Спільнота підтримала пропозицію і збиралась уже випити по останній, як у розмову втрутився Йосип.
— Так, отставіть пока, а то уже хлєбальнікі под горькую поразєвалі. Ми ето… провожаєм в послєдній путь нашу, так сказать, сослуживіцу по лагерю, как єйо?
— Ганна Василівна Величко, — нагадав Петрович, показавши рукою на табличку.
— Ага. Так ето… Я вот шо вспомніл… Мінє дєд говоріл, а єму — єго бабка, в свойо врємя, прі царском єщо рєжиме. Так вот, когда человек хороший, то єму уходіть нє больно. К нєму пріходіт пастушок со стадом і забіраєт всю боль і грєхі на себя: чорних овец уводіт, — а тєбе в другую сторону, с белимі.
— С белякамі? — перепитав хмільний Петрович і витер піт із лоба.
— Дурак ти, блядь! — не витримав Йосип, ураз повернувшись до свого звичайного тону. — На Турцию, с Антантой… С белимі овцамі хороший человек уходіт — стало бить, в рай! Так шо ето, давайтє, шоб Крівой по етой дороге гладко шлося.
Йосип перекинув до рота горілку і затряс у повітрі порожньою склянкою, щоби показати, що там нічого не лишилось. Усі навколо випили мовчки — вочевидь, думаючи кожен про свого пастушка та про його овець, а Зінаїда скомандувала жінкам збирати простирадло з їжею, бо дійсно навколо вже почало сутеніти.
Нарешті ми зібрались і рушили додому. Щойно вийшли на дорогу, як возик Журби застряг у піску. «В натяжку, в натяжку давай», — прийшов на поміч Старенький, і ми вдвох розхитали важкий возик і все ж таки витягли його на тверду дорогу. Йосип побіг у голову колони, на ходу починаючи цікавитись у Матвіївни, що саме буде сьогодні на вечерю та хто все готував, поки вона з нами «прохлаждалась», «філоніла» і «чічі свої бесстижиє залівала».
Журба вже почав куняти, а я повільно штовхав його, пригадуючи свого учня, котрого, між іншим, теж звали Гришею. Розумний був хлопчина, далеко би пішов, але потрапив в Афганістан, де й загинув. Але задовго до того він якось заплакав у мене на продльонці, вивчаючи вірша про Щорса. Дитину лякала смерть, а такого добра у шкільній програмі було вище від голови, та й зараз вистачає. Я було дивувався, як учителі рідної літератури витримують цілий той нескінченний плач?
Я тоді заспокоював його, кажучи, що не треба боятися смерті, а треба радіти з життя, бо це такі правила, як у грі у квача: коли почав бігати, то знаєш, що буває, коли тебе наздогнали. І він тоді питав у мене щось про те, що буває після смерті. А що я йому тоді, за радянських часів, міг розказати? Не про Бога ж, звичайно. Тому й казав, що смерть і входить до цих правил життя, проте в нього стільки ще часу попереду і треба добре вчитися.
Зараз би я йому інакше відповів: розказав би, що на тому боці щось є, та людство не знає точно, що саме. Людство ще дурне, воно навіть не здатне осягнути, як космос може бути нескінченним. А раптом ми взагалі нічого не розуміємо про життя? Щось таке… Мабуть, я б і зараз його заспокоїв. Але от питання: хто би тепер заспокоїв мене?
Схоже, всі сили та ресурси Матвіївни цього дня пішли на задушний обід на цвинтарі, бо на вечерю нам дали простої пшонянки з тушонкою. Та, напевно, піднесення після горілки дозволило колективу на це не зважати. Грузінка оголосила, що Крива в молодості дуже любила танцювати й наполягала, щоб усі вшанували її пам’ять танцями. Ще би тоді зрозуміти, що ця ідея може й мене торкнутися, та я лишився після вечері з усіма, щоби дожити цей день разом.
Нашвидкуруч попоївши, чоловіки розсунули столи, а завідувачка принесла зі свого кабінету магнітофон із дисками, серед яких були Магомаєв, Антонов і Пугачова. Почалося жваве обговорення репертуару, після чого жінки пішли до себе причепурюватись, а Старенький причепився до Зіни з натяком на продовження бенкету:
— Ну шо, откроєм второй фронт? — запитав він, хитро посміхаючись.
Грузінка тужно видихнула, знову пішла до себе й повернулася з пляшкою.
— Так, тільки я вам цього не давала, — сказала вона з натяком, поставила горілку на підвіконня й пішла до кухні.
— Считай за откупноє, — оскалився вслід їй Йосип, а та озвалась:
— От турок, — і сховалася за роздачею.
— Ну, давай по одной за виходной, — звернувся задоволений Старенький до чоловіків, а я про всяк випадок пересів в інший бік їдальні. Там Григорій намагався розібратися з кнопками магнітофона. Я йому допоміг — і залунав «Луч солнца золотого». Побачивши, що біля вікон уже п’ють, Журба спробував розвернути крісло, потому незадоволено крекнув, підвівся й пішов до них власними ногами, накульгуючи.