— Та нема там нічого.
— Што, даже поллітру нє взял на празнік?
— Не взяв.
— Ясно. В шашкі-шахмати іграєш?
— Ні.
— Тєбе пенальті. Надо било тєбя в первую здавать, — незадоволено промовив дідок і нарешті лишив мене у спокої.
Якось улітку ми пішли зі Степаном на танці до клубу в Головківці. Либонь то було незадовго до закінчення школи, коли танці були головною подією тижня, — вся молодь збиралася: себе показати і на дівчат подивитися. Тоді всі, від малого до великого, працювали на колгосп, а ми ще й на уроки ходили.
Після війни було голодно, — ніби нам мало було того, що коїлося навколо. Пам’ятаю, що їли ми тоді раз на день, десь увечері, але танці — то було святе. Мама спеціально прала мені білу сорочку, навіть дозволялось узяти батьків кушак, аби виглядати пристойно, родини не ганьбити.
Того разу Степан десь надибав пляшку самогону. Тоді його просто горілкою називали: казьонки в наших краях майже не було — дорого, та й навіщо? Тож ми ту пляшку випили десь біля клубу. І так налилися, що навіть на танці не потрапили. Пам’ятаю тільки, як удвох пленталися через поля, прямуючи додому, часом ригаючи обабіч дороги. Мені було так погано і так соромно перед батьками: і за сорочку, і за батьків кушак, що я його тоді десь загубив, повзаючи на колінах.
Наступного ранку, після того як отримав по сідницях, Степан свиснув із боку городу. Він приніс пляшку пива, та я твердо вирішив, що не питиму вже ніколи, тому він її сам вихлебтав. Казав, що полегшало, та я йому тоді не вірив, бо він виглядав жахливо.
Чи повірите ви, чи ні, та з тих пір я пив лічені рази. От на весіллі ковтнув трохи вина, бо всі навколо наполягали. Навіть Марія тоді випила більше. Її батько ще казав, що з молодим їхній родині пощастило, бо непитущий попався. І навіть підняв тост за це.
Зрозуміло, що довелося випити, коли Микита народився. Трохи там, трохи сям… Ще я ковтнув чарку коньяку, коли Ґаґарін у космос полетів, бо такого свята ніколи не бачив: усі вийшли на вулицю, співали пісень і танцювали. Тоді ми цілою педрадою в школі пили, і навіть я не втримався. Та крім того — зась!
Пригадуючи це, я непомітно заснув на тому ліжку і прокинувся від того, що сусід — той, що з багатьма іменами, як у Люцифера, — знову затряс мене за ногу. Я швидко висмикнув її й розтулив очі.
«Обед, зьома», — сказав мені сусід і щиро усміхнувся, показавши відсутність передніх зубів.
У палаті нікого, крім нас, не було. Поки я взувався, маленький дід швидко сходив до туалету і повернувся, наспівуючи: «Наш паровоз, вперьод лєті». Зайшов туди і я. Вузько, наче в потязі побував. Єдиний плюс — тут не трясло. Було чудово чути, як наспівує цей Йосип. Як там казали? «Будинок сімейного типу»? От і чути все, наче живеш у якомусь сімейному гуртожитку.
Я якомога тихіше зробив те, що треба, і подивився у тріснуте дзеркало. Там щось сумно видивлявся сивий худий чоловік. Після того, як Марія Іванівна спочила, я почав худнути, що далі — то більше.
От вам іще одне диво: ціле життя мріяв знову стати струнким, аж ніяк не виходило, пузо нікуди не дівалось, а як стало все одно — почало зникати само собою. Вочевидь, це не означало нічого хорошого, та я не хотів знати причин. Живий — та й годі.
Вийшовши до палати, я побачив, що мій малий сусід ходить туди-сюди між койками, пританцьовуючи. «Вот і бері над тобой шефство, архаровци там же всьо подметут сєйчас, погналі», — сказав він, і мені нічого не лишалося, крім як пропустити його вперед і піти до коридору.
Там стояла старезна скрючена бабка і про щось перемовлялася з жінкою у світлому байковому халаті. Вони обидві повернулися, розглядаючи мене. Йосип на мить зупинився біля них і різко спитав: «Так, а вона йому шо?». Вони обидві сіпнулись у різні боки від сусіда, як від скаженого, а він рушив далі, не забувши перевірити, чи не загубився дорогою я.
В їдальні була традиційна для соцреалізму роздача, над якою висіло гасло на червоній тканині: «У нас порядок такой — поел, убери за собой». «Мабуть, лишилося з дитячих часів», — вирішив я і скривився. Вловивши мій погляд, Йосип промовив:
— Зона — красная, базар — вольний. Єш — потєй, работай — мйорзні, — і вказав на стіл біля вікна: — Наш положняк на лучшем местє.
Там уже сидів в інвалідному кріслі Журба, навпроти нього — горбун. Обидва активно їли якесь перше, не звертаючи на нас уваги.
Йосип тим часом підійшов до роздачі, перехилився через бильця і гучно заволав:
— Матвіївна, хорош коркі крисіть, капітан на рєйдє.