Обережно тримаючи скручений у сувій плакат, Гриша почав роздивлятися навколо й заявив, що тепер нам треба знайти магазин із відеокасетами. От далося йому те кіно про рибу! Ми ж поспішали. Та й не могли продавати на сільському базарі такі фільми, а «Веселые ребята» в нас уже були. Тому я йому відмовив, пообіцявши, що на зворотній дорозі завтра пошукаємо в Софіївці чи десь іще, і швидко потягнув візок до машини.
— Обманеш!
— Та справлю я тобі з пенсії того фільма! Поштою надішлють. Ще й назву точно перепитаємо.
Він погодився, та за мить так заверещав, що всі бабки повернулися до нас, а дехто з переляку почав накидати на ящики простирадла, шукаючи очима чи то циганчат, чи то міліціонерів. «Стой! Кішка!» — додав Журба ще голосніше і вказав постером кудись уперед. Я зупинився, придивився. Так, це дійсно була кішка, товста і чорна. Вона повільно перетинала нам шлях, вийшовши з-за машини і прямуючи до торгівельного ряду.
«Киш-киш, падла!» — знову закричав Журба і почав махати в повітрі скрученим плакатом. Бабки, зрозумівши, що до чого, отямилися й узялися стягати своє ганчір’я з товару, а кішка зникла десь між ними. «Так, давай на той бік, — обійдемо», — скомандував Григорій і вказав напрямок тим клятим плакатом, який у його руках швидко перетворився на жезл гаїшника. Та я вирішив його не слухати і штовхнув візок уперед. Ми й так мали обмаль часу, і водій нервувався, і мені так хотілося додому, що всі забобони світу не могли мене зупинити. Геть усі.
У машині мій сусід швидко заспокоївся. Він ретельно простежив, аби я поклав куплений плакат на поличку, причому так, аби той раптом не впав, і владним голосом скомандував їхати на Рублівку. А опісля вперся у вікно, де незабаром почалася Черкаська дамба. Ми переїхали на правий берег і незабаром рушили вздовж Дніпра на південь. І як же ж там було красиво!
Ми вказували одне одному на особливо яскраві деталі довколишнього світу й насолоджувалися кожною миттю, наче то було якесь кіно.
— От у нас така краса, що й ніякого моря не треба, — сказав Журба, повертаючись до мене і розстібаючи комір ковбойки, бо було вже спекотно.
— До того ж там ці… водорості, — я вирішив піти йому назустріч, хоча на морі мені сподобалося.
— Тут теж річка цвіте, — вступився за Дніпро Гриша, хоча це й дещо суперечило його попередній заяві.
— Там іще ці… медузи… страшні, жаляться.
— Та я на Кубі таких бачив, що вобше! І я от, Богдане Васильовичу, вірите, міг спокійно їздити. І у профілакторій, і в Гагри. Та щось не до того було. Я і по льготах ніколи не їздив. А ви?
— Ні! — рішуче відповів я, хоч і не пам’ятав деталей тих давніх подорожей та, швидше за все, трішки при цьому прибрехав. Але Журба був такий радісний, що хотілося його підтримати, тим більше, що спонсором був німецький уряд у його особі.
— І я не їздив. Нехай на хворих витрачають, а я не буду. «Не треба мене хоронить», — кажу їй.
— Дружині?
Журба ніби не розчув і знову повернувся до вікна. Ми наближалися до недобудованої Чигиринської АЕС. Тільки цього щастя нам не вистачало після Чорнобиля. Як там співали тоді? «Їхали козаки, гуркотів їх трактор»? Добре, що не встигли добудувати.
Ми наближалися до мети, і з кожним наступним упізнаваним поворотом серце починало битись усе частіше. У машині було спекотно, піт заливав очі, і я ще подумав: може, дійсно попросити в санітара чогось заспокійливого? До того ж все оплачено. Проте вирішив, що це — нервове. Зараз повернемо від річки, скоро й рідне село.
Воно так у нас скрізь: що далі від траси, то гірше. І на свіже око все було якесь занедбане. Дорога завжди після зими псувалася, та потому її зазвичай укатували трактором. Але цього року стан її значно погіршився, так ніби трактор до нас не доїхав. До них, звичайно, до них…
Чи то після Черкас рідна Рублівка здавалася закинутою, чи то подумки батьківщина видавалась охайною та доглянутою, а тут дивіться: там паркан нахилився, там зарості замість городу. Я розумію: літо, не до того, — та все ж…
Ми проїхали повз Степанову хату, і вона теж здалася мені брудною. Мабуть, Степанів зять знову запив, бо за тверезого господаря такого безладу не буває. А за його хатою — недобуд, який іще років двадцять тому почав виганяти один удівець із Китайгорода та й закинув. Так до нас і не переїхав, а перший поверх потрохи вростав у землю. На мене цей будинок завжди сум наганяв, бо це неправильно, коли починаєш щось будувати і кидаєш цю справу. А зараз мене все наводило на сум, попри радісні очікування.