З кухонних дверей випливла товста жінка у білому фартусі поверх дублянки і, усміхнувшись, наче повний місяць, відповіла:
— А я ж оце думаю, що так тихо, тіки зуби клацають.
Йосип схопив пластикову тацю і почав нюхати їжу.
— Так, циц, — замахнулася на нього ополоником кухарка, продовжуючи усміхатися.
— Та я нє о сєбе беспокоюсь, — жартома смикнувся від неї Йосип, — у нас новенькій, доктор наук, єлє отбілі у первой палати.
Вона розвернулася до мене цілим тілом:
— Ой, здрасті… А ви доктор із якої хвороби, бо в мене спина, зараза…
— Матвіївна, я ж говорю, доктор наук. Ето другоє, — заіржав Йосип і швидко перемкнув розмову на інше, — так, нє жидісь, колісь: первоє сєгодня как? Тока нє позорь меня перєд светілом.
— Борщ сьогодні… Вчорашній, настоявся якраз.
— Бо-о-орщ, — протягнув він у відповідь, налягаючи на «о», — Хмельніцкій, фатай разнос, вокзал уходіт.
Я підійшов і мовчки взяв наступну тацю, видивляючись, чим тут годують. Не так погано, між іншим: печінка була, якась риба, гречка, салат із капусти, буряк і солоні огірки. Узяв трішки всього, розклав по пластикових тарілках і пішов до столу.
Йосип уже був там, їв перше, примовляючи: «От точно бодяжит борщ, корова рижая, чистий порожняк». При тому він гучно сьорбав, але я знову ж таки не мав іншого вибору, як сісти поруч. «Смачного», — промовив я і взяв хлібчика.
Спробував борщ, який дійсно видався трохи пісним, хоч у ньому і стирчала кістка зі салом. Журба за обідом читав газету «Сегодня», горбун їв мовчки, затуляючи тарілку вільною рукою, зате Йосип торохтів за трьох. Він і про рибу палтус щось розповідав, і про черствий хліб, і про Матвіївну, чий син вивчився на інспектора райенерго, і зрозуміло, за який кошт.
Я їв, не кваплячись, і думав: «Господи, що ж я тут робитиму? Як мені тут жити?». Горбун тим часом доїв і швидко здриснув. Йосип провів його поглядом і виніс вердикт:
— Слишь, Ягода, — пробуркав він із набитим ротом, звертаючись до Журби, — Риба точно шкалік заначил, жопой чую. Етот Чахлік невмірущий шо-то мутіт.
— Угу, — відповів йому Журба, не відриваючись від газети.
— Чистий Геббельс, блядь, — не вгамовувався Йосип, повертаючись до мене. Я поклав ложку поруч із полумиском і подивився на нього.
— Шановний, я цього не люблю, — сказав я, не відводячи очей.
— Ето чего? — щиро здивувався дід у тільняшці, примруживши очі.
— Цього… базару, — вимовив я через силу. — Ви, шановний, не знаю, як вас по імені та по батькові, поруч зі мною не матюкайтеся. Я цього не люблю. Понятно?
Журба хмикнув і нарешті зацікавлено подивився на нас. Йосип скривив обличчя й після паузи промовив — по складах:
— По-нят-но, — а щоби я не вирішив, що переміг, він продовжив про своє: — Щас одні празнікі, сам Бог велєл, а ми сухіє, как спічкі в кладовке.
Григорій пожував губи й відповів:
— Єщо не вечер, — після чого знову розгорнув газету на останній сторінці, де зазвичай друкують несмішні анекдоти з минулого століття.
Проте Йосипа окрилила хоча б і така моральна допомога, й він продовжив, закинувши до рота шмат печінки, яка, між іншим, видалася твердою та несмачною. Мабуть, яловича, а може, і свиняча.
— Так шо, маґазен забенґазен? — запитав він мене, заохочуючи підморгуванням.
Я знову вирішив відповісти мовчанкою, якщо він уже не розуміє, наскільки неприємно сидіти з ним за одним столом. Я подивився навколо. Біля нас їло четверо чоловіків, серед яких я впізнав дідуся, що намагався привітатись у коридорі.
Через прохід були два жіночі столи. Там сміялися між собою, і я пожалкував, що тут прийнято їсти палатами, а не перемішувати престарілих, аби вони («ми, — поправив я себе, — відтепер — ми…») якось соціалізувалися.
— От Сєргеїч етого би так нє оставил, — сказав тим часом Йосип і хитро подивився на мене, очікуючи зустрічного питання: хто цей Сергеїч і чого би він так не лишив. Але я твердо вирішив поставити цього маленького жигана на місце й надалі мовчав. А потому спробував виделкою відірвати останній шматок печінки, якого ніяк не міг розжувати. Але пластик луснув у моїй руці.
— Рєжтє мечі, на камбузє гусь жарітся, — радісно озвався Йосип, ніби я щойно й не намагався з ним розсваритися. Я подивився навколо: всі їли одноразовими приборами. Упіймавши мій погляд, Йосип засміявся: — Прівикай, начальнік, тут всьо пластіковоє. Нам тєперь нічего острого нєльзя. Ні перца, ні ножа.
По обіді, відкотивши Журбу до палати, я притягнув валізу й сів розбирати речі. Йосип чи Валерій нарешті кудись подівся, горбун зникнув іще з обіду, тож можна було спокійно облаштуватися. Дістав усе, що було у валізі, й виклав на ліжко. Ніби й небагато речей лишилося, — чому ж так важко було їх нести?