Глава друга,
в якій п’ють до дна, до дна, до дна
Лікар Новіченкова страждала на важке похмілля, ще й вийшла на роботу не першого, а четвертого січня. Щодня обіцяли, що вона от-от буде, подивиться мене й випише, мабуть, ліки. Та дарма. Тут усім давали якісь пігулки, тричі на день, та ще й кожен зі своїми медикаментами борсався, — мало хто так любить хворіти, як пенсіонери. Може, тільки американці, та вони хоча б можуть собі це дозволити.
Я відмовлявся від допомоги, навіть тиск не давав собі вимірювати, а таке тут практикували теж щодня: нянечка ходила з тонометром, звали її Анатоліївна, і це вона зустрілася мені в коридорі першого дня, бо відповідала ще й за постіль. Після сніданку вона починала свій обхід, по черзі сідаючи до кожного на ліжко. Риба кудись тікав, я відмовлявся, проте Йосип і Журба старанно лягали, а останній іще й вів паралельний підрахунок свого тиску, щодня записуючи його на аркуші, який він тримав у Біблії, що весь час лежала на його тумбочці.
За договором, будиночок, окрім пансіону з доглядом, гарантував мешканцям і безкоштовне медичне обслуговування. Ну, в певних межах, зрозуміло. Йосип розповів мені, що раз на місяць із Канева приїздить масажист, але працює так собі: помацає спину хвилин п’ять і радить, хижа морда, користуватися мазями, які ж сам і продає, наче класичний радянський слюсар-водопровідник.
За медичний догляд відповідала Новіченкова, і заміни в неї не було. Якщо мешканців будинку спіткало щось серйозніше за застуду, тоді викликали районного лікаря. А коли вже геть зле, тоді аж із Черкас присилали «швидку», бо в них якийсь договір на обслуговування. А це далеко — дороги ж тут іще ті. Тому, буває, приїжджають лише забрати тіло.
— Тут тєкучка кадров — будь здоров, — із посміхом додав тоді Йосип. Але терміново виправився: — Но ти, зьома, нє бзді! В нашей второй камерє всьо чин-чинарьом, всє аксакали тянут лямку до послєднєго. У меня вообще на етот год большиє плани! — і, подумавши, додав: — Я вообще на фарт: тута трєтій год чалюсь, — так у нас пока тока Сєргеїч крякнул.
— Та я чув. Журба розповідав.
— Хто? Журба? Та єму тока пріговори читать! Ти лучше слушай сюда, — розпалювався Йосип, баражуючи проходом між ліжками, — Сєргеїч, щаслівий человек, уєхал на Могильов с полтішком внутрі.
До палати зазирнув Риба, та Йосип швиденько його прогнав:
— Карась, чепушило, какого ху…дожніка страна потєряла?
І той миттєво зник, навіть не образившись. Провівши його поглядом, Йосип жваво розвернувся до мене і… вочевидь, забув, про що розповідав.
— В карти іграєш? — запитав він після чималої паузи.
— Ні.
— А в нарди?
— Ні. Ні на гроші, ні просто так.
— От ти здогада… Госпидя, про шо я шчас говоріл?
— Про Сергеїча. Як він пішов.
— А, точно! Похмелілся! А потом уже помер. Он, кстаті, как і ти, гусь бил, осєнью поступіл сюда, — наголосив він із допомогою піднятого догори вказівного пальця. — Успокоїлся і упокоїлся. Нє всєм так везьот.
— Ну, дай бог, — примирливо промовив я, бо з цим дідком треба було поводитись обережно: як що — він здіймав такий галас, що ховайся в жито.
Так-от, а зараз я про що? Про Новіченкову. Вона нарешті з’явилася — після того, як Анатоліївна поміряла тиск і заодно забрала в Йосипа його багатостраждальну брудну тільняшку, яку він постійно носив. Тут хто міг, прав собі сам, але це здебільшого стосувалося жінок, котрі ще пам’ятали, де схід, де захід. Ну, і мене: я звик за останні роки прати сам.
Старенький, як міг, відбивався, та Анатоліївна все одно забрала тільник, видавши йому навзамін якусь сіру байкову сорочку великого розміру. Коли він незадоволено заправляв її у штани, то впіймав мій погляд і пробуркотів:
— Ти, Портос, кстаті, тоже порткі вдягай: тєбя лєпіла визивала.
— Хто?
— Добрий доктор Айболіт, он на ширєве сідіт! Новіченкова, хто? Я с Бродягой гулял, она на работу шла, сказала, шоб ти послє давлєнія зашол.
Ну, я й пішов. Новіченкова виявилася худорлявою такою бабою, наче глиста. Сидячи на підвіконні маніпуляційної, вона курила щось дешеве та смердюче і дивилася на мене мішкуватими очима. Я спокійно привітався, цілим своїм виглядом демонструючи, що на виклик не напрошувався.
— Діагноз єсть? — відчужено спитала вона, збиваючи попіл за вікно. Звідти в кімнату падав сніг. Мені навіть стояти тут було холодно, не кажучи вже про те, щоби лягти на койку для класичного огляду в стилі «Тут болить? А тут?». О, то вона ще й із бодуна! Суворий, мужицький перегар добивав аж до мене.