— Де у вас можна помити руки?
— Там.
Могла би руки, коза, й до уколу помити, відсторонено подумала Надія Степанівна. Вона стояла, спершись на підвіконня, й дивилася у вікно. Паніка відступила, але в ногах досі відчувалося тремтіння. Давно нею так не трусило. Аж дивно. Здавалося б, матір, сестру поховала, та й стільки людей через її руки пройшло. Щоправда, всі вони були дуже старі… За вікном ліхтар жовто висвічував у темряві зловісні обриси лавки, будинку навпроти, маленької трансформаторної будочки, старого клену. «Я зараз блювану від цього запаху», — вловила Надія Степанівна далеку, ледь чутну фразу лікарки десь там у коридорі, і планка впала — раптово, зі свистом накриваючи все довкола.
— Ах ти ж сука, ти гадина! Де твоє серце?! Дитині погано, а вона морду кривить. Губи піджимає! Давай відсю- дова, коза нещасна! Як, ну як з таким бидлом у цій нашій Україні жить?! Де твоє серце?! Самі помиї! Ти ж жінка! Може, ще й мать? Морду вона кривить, ну ти подумай!
Надія Степанівна довго кричала якимись страшними словами. Вже не було в цій квартирі ні перестрашеної наглою атакою лікарки, ні її колеги-медбрата, а вона все кричала й кричала, здійнявши руки кудись до люстри, поки врешті її не вимкнуло. Надія Степанівна подивилася на Костю.
— Синок, — голос затнувся, та одразу ж набрав несподіваної рішучості. — Зараз ми підем до ванної, і ти не будеш стіснятися. Я — мама, бабуся, я все знаю і все бачила. Ти тільки поможи мені тебе підняти.
Вона присіла навколішки, не дивлячись йому у вічі. Костя ще трохи полежав мовчки, але все ж розпрямився, намацав слабкою рукою диван, спробував підвестися. Надія Степанівна миттєво зреагувала, прогнулася під нього, і він обм’як, слухняно побрів разом із нею.
— Нічого, нічого, — все примовляла вона, перекриваючи голосом непотрібні звуки — булькання води, плямкання неделікатних тілесних дотиків. — Усе буде добре, нічого, нічого. А старший мій недавно, знаєш, що відколов? Прийшов, каже, бабо, дивись, — пальці колечком скручує, а в нього ще один палець всуває. Ну, ти подумай, де він цього набрався?! Ми, кажу йому, обувачку-одівачку тобі купуємо, а ти нам такі репліки показуєш!
Мило чвакало, вода дзвінко билася об давно не реставровану коричнювату емаль. Геть мокра, але ожила Надія Степанівна все говорила й говорила якісь непотрібні речі.
Це був монолог, що й не передбачав жодних відповідей — і, мабуть, саме тому вона здригнулася, зграбно розтираючи бліду, майже безволосу шкіру — пацаня! — рушником, коли в цьому тілі раптом прорізався чоловічий голос.
— Мені дуже шкода, — сказав він утомлено. — Іноді я не встигаю дотерпіти.
Надія Степанівна прикусила губу.
Вклавши Костю, вона присіла на краєчок дивана. У сусідів нагорі гупала музика; хтось сміявся, хтось істе- рив високим дівчачим голосом. Дощ зайшовся несподіваним стукотом, розмиваючи чіткість зображення чорного набухлого гілля під однооким ліхтарем за вікном. Надія Степанівна не одразу почула глухий плач Кості, а зрозумівши, не розгубилася. «Нічого, нічого, будем живі — будем жить. Нічого, нічого», — повторювала вона свою безкінечну колисанку, легенько поляпуючи сухою долонею по ковдрі. А потім він заснув.
Після цього вечора щось переломилося на її користь. Тепер Надія Степанівна могла безбоязно купувати й готувати харч на свій розсуд, розмовляти в робочий час і навіть дозволяти собі деякі маленькі фортелі. Так, нещодавно, після чергового прибирання, в Костевій кімнаті на стіні загадково з’явився чемний Ісус із сумовитим поглядом.
Вона чекала на його реакцію — Костя хіба що повів бровою, але її це все одно не влаштувало.
— Ти, Костя, напрасно смієшся, — у Надії Степанівни підозріло роздулися ніздрі й потемнішали очі.
— У нас із вашим протеже давні складні стосунки, — сказав Костя, сідаючи на своє місце й негайно вступаючи в бій.
Усе це Надії Степанівні не сподобалося. Мокра ганчірка люто шурувала по підлозі, тремтіли меблі.
— У дванадцять років я був товстим мрійливим хлопчиком, — продовжив він, не відриваючись від гри. — І ось в якийсь момент я увірував. Точніше, подружився з Пашею Пласкуном, який був класним, а ще він був дуже ревним католиком. Я теж хотів бути класним — і прийшов до Бога (свого, не Пашиного). Господи, сказав я, візьми мене такого, яким я є, - товстого, ницого. Я не почув тоді відповіді, ні, але почав читати Біблію і ходити до маленької церкви, там, у кінці нашого масиву. В церкві приємно пахло. Усі хрестились, і я хрестився. Кілька років я так ходив. А потім помер мій батько, і на цьому наша дружба з Богом закінчилася.