— Он дивись, є за триста гривень, — похмуро сказала Надія Степанівна.
— Надіє Степанівно! — дещо занадто театрально обурився він. — Але й жлобитися не будем! Ось Даша Real, дивіться, яка хороша. П’ятсот гривень. Вік — двадцять чотири, груди — другий. Виєзд — да, у себя — да. Угу… угу… госпожа, услугі сємєйной паре, порка, трамплінг… Що таке трамплінг, ви не знаєте? Я щось забув.
— Не дримбай мені мізки, Костя, — раптом остаточно образилася Надія Степанівна.
— Ну я чесно не знаю. А Даша хороша.
— Хороша, — погодилася Надія Степанівна. — Піду я, Костя.
— Ну добре. Шкода. Тільки ж почали.
Надія Степанівна мовчки зібралася. Хряпнули двері. Костя зробив собі чаю і продовжив дивитися кіно.
Даша Real була такою і зовсім не такою, як на фотографіях. Розстебнута парка, білий светр із горлом, високий хвіст, ніякої косметики — студенточка, паралельний курс. Костя мовчки на неї дивився.
— Ну я зайду? — усміхнулася.
Він відступив, дав їй пройти.
— Роззуватися тут? — спитала.
— Не парся.
Костя стояв, чомусь чекав, аби вона пішла першою, так, ніби ця дівчина могла знати, куди їй іти. Все це було якось дивно. Він уже не був певен, чи справді зателефонував їй. Урешті розсердився сам на себе, пошкандибав.
— Чаю хочеш?
Вона провела його поглядом, щось зрозуміла.
— Я і чаю хочу, і їсти хочу, — засміялася, все ж таки знімаючи черевики в коридорі. — Але так ми все не встигнемо.
На кухні затишно увімкнулося світло, щось грюкнуло, клацнуло. Завершивши маніпуляції зі шнурівками, Даша прийшла до нього, здивувалася.
— Та я пожартувала!
Костя плюснув водички на сковороду, накрив зрази кришкою, аби швидше пропарилися. Увімкнувши чайник, всипав заварки до двох великих чашок.
— Як тебе звати? — спитала, сідаючи на табуретку.
Вона весь час усміхалася.
— Костя.
— Як живеш, Костя?
— Нічого, потихеньку. Тобі з цукром?
— Давай з цукром.
Даша їла з явним задоволенням, дмухаючи на виделку, постогнуючи від насолоди.
— Зрази! З грибами! О май ґад! Мама готувала?
— Та ні.
— Дружина? — знову здивувалася.
— Надія Степанівна, — сказав Костя так, ніби це мало щось пояснити.
Потім вони пили чай і курили його сигарети. Даша, звісно, сміялася.
— Дякую за смачну вечерю. Але давай я вже попрацюю. Тільки спершу треба зі мною розплатитися, вибач.
— Там, на холодильнику, — махнув рукою.
Вона взяла купюру, заховала до сумочки. Стягла светра, на якусь мить застрягнувши головою в тугому комірі, але все ж вправно зладнавши з ним.
— Що ти хочеш? — поправила розтріпане волосся.
— Та нічого.
Так по-ідіотськи вдарила кров в обличчя. Він загасив недопалок в обвугленій банці від сардин.
— Та я вже бачу, що ти нічого не хочеш, — засміялася вона зовсім не образливо. — Ну, іди сюди… Хоча чекай, я сама.
Даша мала акуратні маленькі груди й припухлі підліткові соски. Від неї добре пахло — навіть важкі солодкі парфуми не могли перебити цього молочного запаху її тіла. В очах потемнішало, і Костя продихнув.
— Нічого, нічого, — тихенько ткнулася губами йому у вухо. — Зараз ми спробуємо ще раз.
Ще раз вийшло навіть дуже приємно. Після всього він запалив дві сигарети тремтячими руками — для себе і для неї. Деякий час курили мовчки.
— Ти тут не скучаєш? — спитала Даша.
— Ні.
— Це добре. Ідем, відведу тебе до ванної.
— Я сам.
Вона знову, всоте за цю годину, тихенько засміялася.
— Ладно, ладно, сам. А я поки чай доп’ю.
Змиваючи з себе Дашин запах, Костя почув її «Пока!». Десь там зачинилися двері. «Бувай, Дашо», — сказав він уголос.
Помивши посуд, пішов до своєї кімнати. «Привіт, привіт! Мій хлопчик. Льоша льотчик. Льоша хороший. Хочеш чаю?» — поцікавився Льоша, гойдаючись на жердці.
Чаю Костя більше не хотів. Бездумно поклацав мишкою, відкинувся в інвалідному візку. Якась думка наздогнала його раптом, і він відкрив верхню шухляду письмового столу, дістав гаманець. Той, звісно, був порожній. Костя хмикнув. «Льоша хороший», — ще раз нагадав папужка. Даші було до Льоші явно далеко.
У переддень Різдва раптом навалило сантиметрів зо двадцять снігу. Пухкий лапатий сніжище все падав і падав, налипав грудками білої каші на розбухлі від вогкості гілки. Десь надворі шурхотали лопати, захлиналася щастям дітвора, підтираючи мокрими задубілими рукавицями розмазані в бою соплі.