На теплій жовтій кухні запотіли шибки — Надія Степанівна ретельно готувалася до свого коронного виходу. Цілий день тут щось варилося, парилося, місилося; терся мак, булькали голубці, ліпилися манюсінькі вушка з грибами для пісного борщу. Костя кілька разів потикався до вже спечених пиріжків у мисці під рушником, але щоразу отримував по руках.
— А нічо, що ми з вами всі ці дні й так не постували?
— Нічо. Іди собі.
— А ви в курсі, що на дітей і хворих ці правила на поширюються?
Надія Степанівна хмикала, домішуючи мед до куті.
— Ладно, бери. І іди собі.
Минули ще кілька годин, доварилися узвар і вареники, допеклася щука, відкрилися банки з консервацією, і перша зірка десь там уже, мабуть, зійшла (небо було каламутним, захмареним). Таємничо зникнувши у ванній, Надія Степанівна несподівано вийшла перевдягненою у святкове. Розчервонівшись, вона все поправляла на собі вишивану сорочку й масивне намисто із сердоліку.
— Блєск, — сказав Костя. — Добре, іду вдягати чисту футболку.
На столі були дванадцять страв. Мерехтіла збудженим вогником свічечка. Надія Степанівна дістала із шафки че- кушку коньяку.
— Надіє Степанівно, ви не забули? Мені ж не можна.
— А я забула, — розгубилася вона.
Алкоголь діяв на Костю блискавично, проявляючи й загострюючи деякі з симптомів його'хвороби.
— Але ви пийте.
— Я, Костя, вип’ю, — сказала вона, наливаючи собі до келишка. — Я, Костя, вип’ю за тебе. Ти от у Бога не віруєш, але то нічого, головне, що він вірує в тебе. Не перебивай, я знаю, що кажу! Тобі здається, що ти один у цьому світі, що все вже закончилося для тебе? Але це не так. Я п’ю, Костя, за твоє будуще. Будем живі — будем жить… Дай я тобі хоч узвару капну.
Кожен випив своє. Трохи поїли.
— Ви якщо хочете, то співайте, — благодушно сказав Костя.
— Що тобі поспівать? — стрепенулася.
— Ну, оце, як його. «Сумно мені, сумно… трам-пам- пам… На моєму серці веселості мало». Чи як ви там співали?
— А мені не сумно, Костя. Давай краще вип’єм?
— Пийте, Надіє Степанівно.
Надворі все мело й мело. Вона деякий час замислено дивилася у вікно, очі в неї підозріло блищали. Нарешті Надія Степанівна отямилася, акуратним жестом перехилила свій келишок, підперла голову рукою.
— Я батька свого не пам’ятаю, — сказала раптом вона. — Коли його забрали… мені був один год усього. Так якось вийшло, що мама мала лише одну татову фотографію. Пам’ятаю, була зима, і всніжило, оце як сьогодні. Хвіртку не відкриєш! Ну, а лопати нащо? Прокопалися. А потім мама полізла по щось до скрині, та й дістала батькову карточку. Дивиться, а миші прогризли дірку, і якраз у тому місці, де лице. Мама так плакала. І то вона ще не знала, що його вже нема в живих… Сильно в пам’яті відклалося — мама ридає над тою діркою, а за вікном мете. Ну, а я так і не знаю, яким був мій батько.
— А я знаю, яким мій батько був.
Костя крутив сигарету між пальців і також дивився у вікно. Надія Степанівна делікатно помовчала, нарізала пиріг.
— У нього була борода, — після довгої паузи сказав раптом Костя. — І дуже великі руки. Коли я був маленький, ми ходили в похід по Сванетії. На Кавказі. Там у горах були башти, які свани побудували ще в десятому столітті… Мене тоді не цікавили башти. Я йшов і думав про те, як же мені не нити. А тато, він завжди мовчав, мовчав до останнього, але якось точно вгадував мить, коли треба було посадити мене ненадовго собі на плечі або зробити привал. Ну, тобто він знав, як підстрахувати мене, щоб я не впав в його очах. Чомусь тоді це було дуже важливо.
Вони ще посиділи трохи і помовчали — кожне про своє, допили чай, доїли пиріг.
— Піду я, Костічка. Поки дотеліпаюся до метро… Завтра я зі своїми, ти вже не ображайся… Твій батько на тебе зараз дивиться, я це точно знаю. Свято ж яке! Христос ся рождає.
Він усміхнувся.
— Та я не проти.
А в березні вона раптом зникла. Просто не прийшла одного дня. І на телефонні дзвінки не відповідала. Він почав набирати її не одразу, звісно. Просто минув тиждень, а вона не прийшла. І навіть не подзвонила. На підвіконні в Кості зацвіло рожевим щось невідоме, з її, Надії Степанівни, приносин. Блін. Він навіть не знав її адреси. І прізвища.
Коли залунав дверний дзвоник, Костя кинувся до коридору. Прочинив двері, не одразу її впізнав. Нова стрижка, довга спідниця, шкіряна курточка, синім підмальовані очі.