Гася ходила на художню гімнастику цілий місяць, а потім підхопила грип. Одужавши, позаймалася ще з тиждень, а тоді захворіла на бронхіт і знову три тижні просиділа три вдома. «Точка-тире, точка-тире», — засмучено говорила мама, прилаштовуючи їй на спину гарячий парафін або гірчичники.
На перше відкрите заняття з художньої гімнастики тренери нарешті запросили батьків. Дівчатка в однакових синіх купальничках напружено демонстрували все, чого встигли навчитися протягом півріччя: тягнули берізки, підкидали хула-хупи, викручували різні фігури стрічками на підлозі спортивної зали. І тільки Гася нічого не крутила й не витягувала, а, променисто усміхаючись усіма дванадцятьма молочними зубами, виносила грамоти й призи для інших дівчат під урочисті програші фортепіано. Художня гімнастика — це, насправді, повна туфта, потім сказала їй у роздягальні мама, й вони відсвяткували вдома чаєм і київським тортом чергове завершення Гасиної спортивної кар’єри.
Що ж до подорожі, то спершу вони збиралися полетіти до одного надзвичайного італійського міста, в якому, як розповідала мама, будинки стоять просто у воді, люди їздять на човнах один до одного в гості, жінки носять сережки з чарівного скла, схожого на льодяники, і всі їдять багато різних сирів і макаронів. Але потім плани у мами чомусь змінилися, і вони поїхали до іншого міста, назву якого Гася, на жаль, забула. У ті дні щойно почалися осінні канікули, а тому подорожувати було незвично і дуже весело. Мама всю дорогу в поїзді збуджено говорила, що вже завтра вони гулятимуть пустельними пляжами, питимуть чай із термоса, нюхатимуть розігріті останнім сонцем спинки кипарисів, обідатимуть біля моря і слухатимуть, як воно облизує маленькі камінчики.
Зранку вони приїхали на сімферопольський вокзал і півдня добиралися на різних маршрутках до потрібного їм міста, а відтак іще довго шукали ночівлю. Гася дуже втомилася в той день, але бачила, як злобливо мама від- футболює ногами все, що траплялося їй на дорозі, й розсудливо тримала язика за зубами. Кілька годин вони приречено намотували круги порожнім приморським містечком, так і не встигнувши спуститися до води, а вітер грізно видував їх із власних курток і затівав разом із хмарами якусь неприємну провокацію.
Уже під вечір, коли чергова тітка в махровому заношеному халаті під пальтом показала їм «полулюкс с конді- цинєром за нічтожную цену», мама з чорним обличчям рішуче поставила сумку і дістала гаманець. Незабаром говірка хазяйка нарешті лишила їх самих, і вони, не роздягаючись, трохи посиділи мовчки на холодному ліжку, слухаючи мірне дзижчання головного призу своєї маленької кімнатки. «Нічого, Гасішвілі, - сказала мама і посміхнулася, — зараз ми збігаєм швиденько в душ, потім підемо до моря, замовимо в якомусь кафе романтичну вечерю і…» І цієї самої миті її слова перервав невідомий барабанщик, вибиваючи приголомшливий марш на даху дощовими краплями.
За три дні злива не вщухла й на хвилину. Мама бігала у позиченому в хазяйки дощовику до найближчої крамнички, купувала пельмені й сосиски, а після їжі вони грали до одуріння в пантоміми, слова, міста і всі інші штучні замінники спілкування з морем. Вечорами мама довго сиділа на підвіконні, посьорбувала вино, неохоче відповідала на безкінечні дзвінки Зінулі, притискалася носом до віконної шиби, а потім несподівано зістрибувала і щодуху бігла під теплу ковдру, де вони з Гасею обіймалися й засинали.
Як не смішно, але дощ закінчився в день від’їзду, і вони спустилися до моря, щоб привітатися й попрощатися з ним одночасно. На набережній не було жодної людини, тільки якесь собача довго теліпалося за ними до самої води, а потім чогось злякалося і стрімко дало драла. Море хвилювалося, шепотіло хрипким голосом, переливалося синьо-зеленими барвами й щохвилини нервово викидалося на берег своїм великим тілом, щоб утекти назад, просочуючись крізь лискучі камінці. Мама поставила сумку й сіла на неї, а Гася довго гасала берегом, змагаючись із хвилями у швидкості, доки нарешті море не перемогло, підступно замочивши піною її кросівки. Потім вони ще трохи пошукали на пляжі курячих богів і, не знайшовши жодного, пішли на маршрутку.
— Сніжка, ти пам’ятаєш, — про всяк випадок знову нагадала Гася.
— Пам’ятаю, — спокійно відгукнулася мама, не підводячи голови від свого ліплення.
Зазвичай Гася допомагала їй із сережками, і це в неї виходило непогано. Мама часто говорила, що Гася добре працює в дусі примітивізму, і продавала її вироби на рівних зі своїми, а вторговані за них купюри чесно складала до персонального Гасиного конверта.