…Коли маршрутка нарешті вирвалася із затору й побігла вперед із радісним фирканням, наче молоде пустотливе лошатко, стало принаймні легше дихати. Вже за якісь п’ять-сім хвилин очуміла Майя Дмитрівна вийшла на своїй зупинці й неспішно рушила додому. Теплий квітневий вечір швидко перефарбовував місто в густий фіолет і гомонів дотепер незвичним після зими об’ємним звуком: десь заливався оскаженілим гавкотом собака, біля кіоску пили пиво кілька мужичків у спортивних костюмах, із-за рогу сусіднього будинку долинали дзвінкі удари м’яча об сітку та збуджені вигуки хлопчаків. «А Люся чомусь не виглядала дуже здивованою», — раптом подумала Майя Дмитрівна. Неприємна здогадка заворушилася нахабним хробачком десь під серцем і почала впевнено його підгризати. Начебто недоречно, але доволі настирливо пригадалось, як безтурботно Атоніна Василівна мила тарілки після, як буденно вона побажала їй вдалих вихідних. А Галина! Вона — взагалі, встигла ще швиденько накидати список потрібних продуктів, наче вона подивилася кулінарну програму, а не… Хробачок швидко закінчив із брудною роботою і прошмигнув до підготованої нірки. «У них все це було… і, може, навіть більше. А я… навіть і не знала», — усвідомила Майя Дмитрівна й нарешті роздратовано кинула рештки слойки голубам.
У невідомих світах безкомпромісно красивих почуттів був один суттєвий недолік (чи то перевага?): вони не мали геть нічого спільного з реальним життям Майї Дмитрівни після фатальної загибелі тієї країни, в якій вона народилася й прожила, певно, більшу частину свого життя. Трупний запах залоскотав ніздрі страхом невідомості, й саме тоді, на тлі загальної розрухи, навдивовижу вчасно вигулькнули різні раї запашних свобод. Раї були чужі, зовсім не схожі на вишневі сади рідного краю. Бронзово- шкірі, просякнуті тестостероном дон-хуани пристрасно кохали пишногрудих хуаніт, а ті, своєю чергою, ронили сльози за іншими ліргероями, і яблука їхніх незгод скапували соком яскравих емоцій на сухий ґрунт постім- перської самотності. Перші пагони безрозмірного слова можна швидко розростались у висоту, ширину і, тим паче, глибину.
Інформаційний простір тоді, в першій половині 90-х, розірвався для Майї Дмитрівни оглушливими салютами не знаних досі книжок, журналів, фільмів, серіалів, музики. Все це по-іншому звучало, пахло, зблискувало й шумувало повноцінним життям. Справжні щоденні реалії, натомість, скидалися на депресивно-недоношені фільми українських кіностудій, в яких убого підмальовані вітчизняні актори заговорили раптом кривуватою, пластмасовою мовою так, як насправді ніхто не говорив. Усі спілкувалися мовою «Санта-Барбари»: Мейсон, Сісі, Ідей — так тепер звали навіть блохастих кошенят у її дворі. Щось не зросталося. А назустріч розгубленій Майї Дмитрівні впевнено крокувало невідоме покоління в новомодних лискучих лосинах і тісних велосипедках, що неделікатно вип’ячували обриси статевих губ — навіть ті розтягувалися у скептичних посмішках! — їхніх юних власниць. Щось не зросталося! Ці паралелі, як водиться, не перетинались — і, балансуючи поміж двома реальностями, Майя Дмитрівна вражено усвідомила, що саме не зрослося насправді: всі ці світи не виникли нізвідки, вони існували й раніше, просто вона цього не знала.
Хоча ні — підозрювала, починаючи з вісімдесят шостого року: тоді їм із Леською пощастило дістати через знайому путівки до Литви. У перший день подорожі сестри мовчали…
Найбільше Майю Дмитрівну вразили помідори. Мешкаючи майже десять років свого життя у будинку з овочевим магазином на першому поверсі, вона була, в принципі, впевнена, що точно знає, як виглядають дари природи. Але, зачудовано прочинивши чергові двері з привітним дзвіночком під час жадібного шопін- гу в Каунасі, Майя Дмитрівна заціпеніла: менше за все в цій по-аптечному стерильній світлій крамничці вона сподівалася побачити картоплю з морквою. Кріпкенькі плоди тулилися чисто вимитими бочками один до одного на акуратних дерев’яних полицях і пахли чим завгодно — щойно политим городом, серпневим теплом, дачним чистоплюйством — тільки не гнилим духом землі, неодмінно змішаної, у пропорції один до трьох, із позначеним на ціннику продуктом. І — помідори. Розфасовані по кілька штук, вони сяяли червоногарячими, туго обтягнутими упаковочною плівкою округлостями й переливалися райдужними відблисками, серед яких Майя Дмитрівна несподівано вихопила відображення власного, явно витягнутого чи то з оптичних, чи то інших причин обличчя.