Звісно, були ще всі ці чужі спокійні люди, одяг, запахи, мінімалістичні й вишукані, як шанелівська сукенка, вітрини, галереї, іншомовні вивіски, справжні бари, в яких вишколені офіціанти приносили рожеві тільця креветок у тонких креманках і каву з мигдально-ванільними медальйонами компліментів на блюдечках… Але — помідори!
За двадцять із гаком років після подорожі до Прибалтики Майю Дмитрівну найменше тривожило оформлення продукції в магазинах. Вона жила тепер в іншій державі, в якій стелажі супермаркетів ломилися від імпортованих і вітчизняних продуктів у гарненьких упаковках. У цій країні були вже і бари, і брендові бутики, і надсу- часні кінотеатри, і шоу-програми, і секс-шопи, і галереї з галеристами, а також ті, кому вони елегантно впарювали прагматично-силіконовий ренесанс капіталістичного мистецтва. Утім, Майю Дмитрівну все це мало непокоїло. Взявши до відома власну недосвідченість ще тоді, наприкінці минулого століття, вона швидко загубилася в нетрях альтернатив, утомилася від цього, постаріла; лише зрідка тепер інші береги гукали до неї відгомоном чиїхось далеких карнавальних утіх.
Загалом же, побут її сім’ї кілька разів похитнувся і знову так-сяк налагодився. Майя Дмитрівна досі зразково слідкувала за природним рухом населення Батьківщини з дев’ятої до шостої години кожного робочого дня. Потім — ішла додому, де готувала вечерю для чоловіка, відтак — читала, дивилася телевізор.
Кожної суботи Майя Дмитрівна удвох із Костянтином Олександровичем вибиралися на Солом’янський ринок. Там вони довго розвідували обстановку, звіряючи ціни, тоді купували молоко, сир, овочі, уважно нюхали копчену скумбрію і — обмінявшись змістовними погоджувальними поглядами — просили продавця зважити жирну лискучу тушку, після чого загортали її в чотири руки у підготований заздалегідь пакет. Насамкінець походу завжди пригодила черга завершального акорду. Викресливши всі пункти у списку продуктів, Костянтин Олександрович усаджував дружину з сумками на лавочці неподалік ринку і зі змовницьким виглядом зникав на кілька хвилин, після чого вертався з апетитною здобиччю радісний, як молодий ердельтер’єр. Майя Дмитрівна традиційно ахала, весело сплескувала руками, отримувала жовтий рум’яний біляш у промасленому папірці й завжди незмінно думала, що нічого смачнішого від цього пікніка на узбочині в її житті не було.
Щонеділі ж, якщо руки Майї Дмитрівни поводилися слухняно, у квартирі пахло пирогами, і на цей ароматний повів сходилися гості. Алла, яка народила трьох дітей і працювала бухгалтером у кінотеатрі, приносила в дім оповідки про нові дитячі витівки та анонси свіжих картин. Людочка, чиї дитячі травми нарешті вдало компенсувалися роботою кінолога, натомість тягла із собою запахи собачої активності та цікаві історії про своїх вихованців. Сестри пили чай, хвалилися різнокаліберними успіхами, іронізували одна над одною, іноді, як у дитинстві, зчіплюючись від надлишку емоцій у вічному змаганні бронзових призерів життєвого плавання. Від такої неспортивно! поведінки Костянтин Олександрович завжди засмучувався, спантеличено чортихався і діставав з антресолі свіжу настоянку, але після першої ж чарки сам упадав у меланхолію й непомітно тікав до своєї комірки. Тоді суддівський свисток переходив до Майї Дмитрівни, яка перебирала місію зі збереження миру і вчасно подавала репліку: «Де в цьому домі корвалол?». Знаходився корвалол, а разом з ним і компроміси. Алла підтирала туш і між іншим просила в сестри координати зоопсихолога для обхамілого ретривера однієї зі своїх подруг; Людочка викурювала сигаретку й милостиво приймала в подарунок запрошення на чергову кінопрем’єру. Зрештою, підточені настоянкою й високими порухами душі сестри спокійно розходилися додому.
Тоді Костянтин Олександрович із полегшенням визирав зі своєї комірки, розчохлявся з тугої сорочки і брався відмивати дека від слідів недільних гостин. Сухенький, спритний, він переполовинювався над ванною і завзято зішкрібав щіткою нарости тіста. Майя Дмитрівна ним згори керувала.
— Бачу халтуру в правому нижньому кутку, — якось невизначено протягувала вона, і сивий йоржик на потилиці Костянтина Олександровича вмить наїжачувався.
— Так, Апрєлюшка, зараз дограєшся! — долинав знизу грізний, але комічно здавлений обставинами голос, і Майя Дмитрівна, усміхаючись, вчасно зникала.
…У коридорі вона розплакалася. Всі дев’яносто сходинок, що вели її крізь сморід чужих вечерь до власної квартири, скінчилися мученицьки довгим подоланням — руки звело вже болючою трясучкою — останнього рубежу. Відчинивши двері, Майя Дмитрівна переможно кинула ключі на полицю, але за мить все-таки скисла над тугими застібками замшевих чобітків, подібних на двох плюшевих щенят із витертими боками. Кілька хвилин вона важко й напружено смикала за їхні язики, а потім несподівано видихнула й сіла просто на підлогу.