— А той череп міг десь тут залишитися?
Думаю, міг. Зненацька підкравшись іззаду, вітер лізе під наші куртки, неприємно лиже язиком усе, що дістає. Червоний ніс крадькома ховає соплі в рукаві. Треба було б уже спускатися («ти же ма-а-ать»), але ми, закам’янілі, уважно дивимося згори вниз на те, як лялькові трамвайчики ліниво повзуть вузькими лабіринтами Подолу, схожого з цієї точки на великий макет. Бліде зимове сонце тихо блукає зеленкуватими, блакитними, охристими стінами делікатних будинків минулого й позаминулого століть. А той набичений бетон, ті заводські труби, те холодне скло свіжоспечених подекуди бізнес-центрів ми не бачимо, ні.
Колись Андрій уже бував на Щекавиці. Однієї новорічної ночі двоє причмарених батьків витягли по заметах на гору дитячого возика, щоб відіслати до космосу списочок своїх простих бажань — звідси до адресата було ближче, ніж із Лук’янівки; принаймні, так нам здавалося. Андрієві було два роки, але він також не спав — крутився в колясці й несамовито кричав: «Салюти! Салюти!»
Усе швидко змінюється, з деяких пір ми всі вже не любимо салютів. І список наших бажань нині скоротився приблизно до одного.
Ну, годі, я же ма-а-ать, ходімо. Крок за кроком повземо по мокрій, та все ж не до кінця розталій землі, чіпляючись руками за чорні кудли минулорічної рослинності. Нарешті дістаємося вузенького таємного ходу між гаражами й випадаємо з цього астралу назад у теперішнє. Щоправда, назвати Олегівську вулицю звичайним виміром також язик не повернеться. Десь тут зупинився час, я це точно знаю. Ну, принаймні нагорі, в цьому глухому закуті сірого дворового спокою: старенькі куці хрущовки, на мотузці запрана квітчаста білизна, довічно знерухомлені трупи машин, сміттєбаки із суцвіттями різномастих котів, горби погребів за дитячим майданчиком виразно пахнуть моїм, не Андрієвим дитинством.
Я тягну його вперед слизьким асфальтом — і раптом згадую: ну, так, у моєму святошинському дворі на початку дев’яностих теж були ще вуличні, рудиментарні як для сучасного міста льохи. Іноді їхні темні гнилі пащі розмахалися — сусіди виносили безцінні занички буряків і картоплі й ретельно зачиняли двері на замок. Одного разу батько добре знайомого мені хлопчика з сусідньої п’ятиповерхівки прийшов, бряцаючи порожнім відром, до свого льоху і знайшов його відчиненим — усередині хтось копошився. Господар підвалу був простим дядьком, не кращим і не гіршим за абсолютну більшість батьків сусідських дітлахів, але в раптовому пориві страшної люті побив злодюжку, звичайного бомжа, і той несподівано помер — серце не витримало. Дядько надовго сів; пам’ятаю його вічно втомлену безбарвну дружину, що кілька разів носила моєму татові всіляку техніку на ремонт (нам весь двір носив) і розплачувалася тортами — жінка працювала на кондитерці. Жирні кремові троянди мали смак свята, а ще зовсім трохи нагадували про смерть. І бідність…
Ми помалу спускаємося безлюдною вулицею донизу і знаходимо біля одного з парканів невеличкий свіжий насип землі. «В па-мя-ть о Жор-ке», — читає Андрій по складах підпис на надгробку, зробленому з картонки. Ніс — шморгає, голова — думає.
— Хто такий Жорка?
— Схоже на те, що це могилка якоїсь тварини.
Погляд раптом прояснюється.
— Я знаю! — збудження першовідкривача вихлюпується через край. — Це могила коня князя Олега! Дивись, його звали Жоркою!
А ви кажете — норвезький епос.
Просто посеред зими Київ нині м’яко пахне весною, брудними подихами машин, шаурмою, імбирними пряниками. Новорічні свята тривають-ніколи-не-завершуються. Ми проходимо повз Житній ринок, пливемо тихими вузенькими подільськими вуличками, втрапляємо раптом до бурної течії Контрактової площі й зупиняємося, трохи приголомшені,- купити какао в кіоску, перевести подих. Неподалік від нас голосно кричить музика, жаряться шашлики, мліє запашний глінтвейн — різдвяний ярмарок вирує, готується до вечірнього концерту. Я акуратно беру паперові стаканчики з Андрієвим улюбленим напоєм, незвично присмаченим апельсином та корицею, і поспішаю до нього на лавку. Ми сидимо, роздивляємося перехожих, нам шоколадно в роті й доволі добре на душі.