І знову, інший туманний флешбек — вони з мамою в чотири руки загортають усі свої чашки-ложки у старий килим, щоб таємно закопати його, ніби якийсь скарб, у палісаднику біля будинку (забігаючи наперед, варто сказати, що, повернувшись додому після звільнення міста від окупації, свого «секретика» Ліна з мамою в землі не знайшли, але дивним чином деякі їхні чашки та інші предмети опинилися потім на кухні в сусіда…).
Навіщо вони закопують речі? Тут мав би бути закадро- вий авторський коментар: доросла Ліна знає — так-сяк переживши цю першу зиму з німцями, її мама спромоглася тоді втекти з донькою до родичів на Житомирщину; вона знає, розуміє — вони йшли пішки до кінцевого пункту, розташованого більш ніж за сто кілометрів від Києва. Але замість відеоряду пустота — маленька Ліна не зафіксувала в пам’яті такої нецікавої подорожі. (І я чудово її розумію, зрештою).
Між тим, у селі нашій героїні вже значно цікавіше, ніж у Києві. Тут двоюрідна бабуся Ганя, що іноді пече духмяні пиріжки з квасолькою. Тут весела безіменна (за давниною літ) сусідська дівчинка, що підбиває Ліну підглядати в дірку дерев’яного туалету за тим, як пісяють мужики. Щоправда, тут іще, на жаль, регулярно бувають німці (влада в селі безперестану змінюється на користь то одних, то інших) — бомблять снарядами, стріляють «катюшами». Тоді ігри завершуються: треба спускатися до погреба і там принишкнути; це Ліні не дуже подобається.
Ось цікавий епізод — вони сидять у льоху великою компанією, разом fe Ліниною безіменною подружкою, її братами та їхньою матір’ю. Холодно, темно, десь там падають бомби, але вони звикли, вже зовсім не страшно, хіба що нудно, так нудно сидіти в цьому вогкому погребі. Аж раптом до їхнього потемку вривається нервовий голос:
«Маріє, там твоя хата горить!» Усі дорослі одразу біжать нагору, вони вже не думають про бомби, вони думають про те, що Марії з трьома дітьми і без майна не доведеться заскучати. Дітлахи висовують цікаві писочки, спостерігають за тим, як їхні матері викидають із вогненної хати всі можливі речі на землю. Ліна уважно дивиться, на все життя вбирає в себе цей «кадр», у якому Марія з ошалілим виглядом несподівано виносить з вогню не якийсь потрібний посуд чи одяг, а вазонок із квіткою, такою червоненькою, її в народі називають «вогником»… (Навряд чи бідній жінці було потім куди його поставити: хата згоріла дотла, і сім’я переїхала жити до сараю, в гості до свого пацяти, яке, на щастя, вціліло).
А що у Ліни? Знову будні, знову бомби, знову цей остогидлий льох… Ось лише вона не така дурна, аби безкінечно в ньому киснути! У неї є секрет, вона знає, де ще можна сховатися від бомб. Там, надворі, все звично гримить та ухає, а тут, близенько, бігає мама, шукає її, кричить, плаче. Хитра Ліна мовчить, як мишка, береже свою таємницю. Та її криївка виявляється не надто надійною: зненацька довга, аж до підлоги, скатертина злітає вгору, проривається спалахом світла й оскаженілою від страху та злості мамою, яка вишкрібає з-під столу Ліну, чіпко вхопивши її обома руками за червоне плюшеве пальтечко…
— Мені здається, я знаю недостатньо поганих слів. Хочу знати більше…
— Так, це серйозна проблема, — прочунююсь я від своїх думок, допиваю вже охололе какао.
Насправді це не серйозна проблема: вдома співчутливий тато навчить Андрія нових поганих слів, щоб він не почувався невігласом (і наш син лаятиметься, як дідусь Довлатова, — страшним бетонним словом АБАНАМАТ. От же ж, хоч би до садочка його не доніс…) А поки збуджене щеня в шапці з пухнастими вухами стрибає довкола мене, виляє хвостом, лиже у щоки, готове бігти куди завгодно, на край світу, на червоне світло. Стій, чекай, не так швидко! Ні, швидше, швидше, — всім своїм виглядом відповідає він і тікає від мене.