Ніна підняла очі до стелі й повільно порахувала до п’яти.
— Як пройдеш дві треті строку, можна починать мріяти, — багатозначно сказав Кеша, посмоктуючи голубець.
Йому залишалося чотири роки. Кольці — три.
— Да, бать, — серйозно додав Колька.
Несподівано прорізалася виттям сирена: настав час перевірки.
— По ходу і торта не поїли, — прокоментував Колька, сердито загасив недопалка і поспішив за Кешею, який без зволікань подався до дверей. Коридором загупали чиїсь швидкі кроки і стихли. Потім — ще одні, і ще…
Щойно всі кроки відлунали, як Ніна усвідомила, як же вона втомилась. Ще не минуло й дванадцятої, а їй здавалося, що вже давно мав би настати вечір цього пластиліново деформованого дня, до якого вона ретельно готувалася останні місяці. Так було завжди. Все життя. В дитинстві такими були свята. Очікування власного дня народження починалося рівно з наступного ранку після його завершення і складалося у довжелезні закіптявілі нудьгою тижні, що тільки зрідка прорізалися чудодійними спалахами Нового року, Восьмого березня, жовтневих. І вже тоді, коли чекати більше було несила, одного ранку наставав цей день. Він починався з батька, сонного, у сімейках і майці, що височів біля її ліжка й урочисто вручав Ніні теплу одежину чи іншу корисну річ, яку все одно довелося би купувати їй на зиму; мати пекла пироги, різала вінегрет, ліпила пельмені; увечері гості пили горілку; потім Ніну вкладали спати — і свято закінчувалося.
А коли виросла, було її весілля, якого Ніна чекала не менш, ніж п’ятнадцять років, з того дня, коли мати дозволила їй пошити ляльці фату зі старої фіранки й таким чином розбурхала цей каламутно-лоскітний потяг до прекрасного. Звідтоді, своєю чергою, минуло більше тридцяти років, а все, що Ніна пам’ятала з найщасливішого дня своєї біографії, - це безсонну ніч із гострими шишечками бігуді у потилиці, розтерті до кривавої юшки ноги в нових лакових босоніжках і свекруху, яка безкінечно перераховувала розетки з підсохлими салатами на святкових столах… Був у неї також інший особливий день народження, довжиною у тридцять вісім запаморочливих годин: тоді з’явилася Віка. І ще траплялися, звісно, якісь неординарні дні, яких вона щоразу чекала по-справжньому довго. Але згодом у пам’яті чомусь виразніше закарбовувалося переважно їх очікування…
Зюбик обережно розім’яв затерплі руки й розкурив Кольчин недопалок, перебивши Ніні хід її думок. Вона дещо презирливо підсунула йому повну пачку сигарет, але Толик категоричним жестом відмовився і пересів до вікна. Йому було очевидно зле. Ніна зісковзнула поглядом із сухої напруженої потилиці й знову переключилася на іншу думку… Колька. Вона не могла вирішити для себе, що її стурбувало в ньому, але саме так, як буває достатньо одного випадкового руху, щоб сковирнути дозрілу болячку, так сьогодні необережним словом (інтонацією? усміхом?) Колька зачепив те, про що Ніна воліла б найменше думати, розкреслюючи кожен свій рік на рівновеликі квартали сподівання цих зустрічей. Він усе сприймає як належне, — нарешті вирішила вона, зараз же відчувши той м’ятний холодок у шлунку, який лише зрідка просочувався їдким усвідомленням, що годі собі брехати. Ніна спохмурніла, згорбилася; холодок, натомість, стрімко розростався. Оглушлива правда навалилася на неї, ставши правдою в ту саму мить, коли Ніна її для себе окреслила. Тепер було дуже неприємно. Вона трохи покрутила цю думку, особливо уважно вивчаючи її в перспективі, а тоді, завмерши від несподіваного імпульсу, вся виструнчилась і з кам’яним виразом обличчя відрізала собі великий шмат неторканого ще торта. Сухо ковтнула вафельно-згущенкову масу — десь у глибині живота загурчала її наївна помста. «Піонєрлаґєрь… Буде тобі піонєрлагєрь», — подумала вона. Звівши очі, зустрілася поглядом із Зюбиком: той дивився на неї, силкуючись розтягнути губи в невиразній гримасі, дуже схожій на усмішку. Ніна було розсердилася, але передумала й ре- готнула у відповідь.
— Хочеш торта? — запропонувала навіть.
Зюбик похитав головою і знову втупився у вікно.
Повернулися хлопці; свято — з безкінечними під’їданнями й тугими розмовами — продовжилося.
Нарешті весь цей несправжній день минув, як і належить будь-яким довгоочікуваним дням. Уже вночі, вичистивши авгієві стайні святкового застілля, Ніна повернулася до кімнати. Колька і Зюбик хропли в унісон, але кожен у своїй тональності. Погляд зачепився за акуратно складений костюм на стільці біля Зюбикового ліжка: все-таки він дуже дратував її. Ніна тихо вляглась і, незважаючи на недосипання і страшенну втому, довго не могла заснути: надто давно їй не доводилося спати в такій компанії.
Зранку вона, навпаки, прокинулася першою. Зібрала речі, познімала прикраси, склала їх обережно до сумки, підняла Зюбика.
— Колюнька, — присіла на ліжко до Кольки й лагідно потріпала його по голові, - давай, прокидайся. Будем їхать вже.
Поснідали майже мовчки: невиспаний похмурий Колька традиційно ображався, що вони ідуть так рано, хоч і достеменно знав специфічні особливості розкладу маршруток на Київ.
Неприємно здивував Іван: коли Ніна зателефонувала йому, щоб нагадати про звичну домовленість, той, дуже вибачаючись, повідомив, що мусив поїхати у сімейній справі. Тепер Ніна нервувала й підганяла Зюбика: вони мали поквапитися, щоб устигнути вчасно дістатися до траси. Але, дивна річ, уже при остаточному прощанні, з не до кінця зрозумілої їй самій делікатності відійшовши від Кольки із Зюбиком на кілька метрів убік, Ніна раптом відчула, мовби її нарешті знеструмили, й на зміну нервовій гарячці прийшов повний незворушний спокій. Вона почекала ще трохи, зовсім розм’якла, міцно обійняла й поцілувала сина, несподівано для себе показала йому кулака точно так, як колись робив Зюбик, грізно запитуючи маленького Кольку: «Чим пахне?» — і пішла на вихід, відчуваючи неабияке полегшення. Починаючи з ранку наступного дня, можна було готуватися до чергової подорожі.
Вони довго йшли гарячим липневим полем. Квіти на узбочинах здебільшого відцвіли й погоріли: зрілі китиці звіробою вкрилися іржею, згорнулися поодинокі ромашки, полиняв цикорій. Густо пахло підсушеним на сонці сіном. Посеред нього, зовсім не боячись близькості подорожніх, завмер в азартному полюванні лелека. Звідусіль дзижчала комашня, переплітаючись хвилями якогось особливо натуженого виску, й навіть не вірилося, що вже незабаром, коли трави остаточно вижовкнуть до сухої бездушної мертвечини, цей пронизливий скрекіт набере ще вищих, іще фатальніших нот.
— Нін, я до матері сьогодні поїду, — сказав раптом Зюбик.
Його мати, що доживала віку в глухому хуторі на Житомирщині, не знала такого щастя років зо п’ять.
— Поїдь.
Над дорогою дуже низько спікірувала ластівка і прошмигнула просто біля їхніх ніг. А це ж він прощається з усіма, зненацька усвідомила Ніна і скосила на Зюбика погляд. Він ішов спокійний, хоч і дуже змучений, машинально пожовуючи сигарету сірими губами. Чомусь Ніні захотілося від нього відстати, і вона схилилася перев’язати неіснуючі шнурівки. Толик не зупинився, здається, не помітивши її відсутності. Він повільно віддалявся, поступово перетворюючись на темну постать, а Ніна стояла, дивилася йому в спину й марно силкувалася зрушити з місця, наче хтось залив їй ноги грузьким бетоном.
Якоїсь миті, коли Зюбик уже відійшов на значну відстань, їй раптом привиділося, що посеред жовто-зеленого різнотрав’я йде костюм приємного асфальтового кольору. Колись дуже давно вони разом купили його в ЦУМі, після чого він надягався разів зо два — на їхнє весілля й хрестини якоїсь родички. І ось тепер костюм, що так незаслужено виріс за ці роки зі свого господаря, повільно брів полем сам-один, і ніякого Зюбика в ньому, здавалося, вже не було.
— Толю! — гукнула нарешті Ніна пересохлим горлом. Він оглянувся, почекав її.
Решту шляху вони пройшли мовчки. Дочекалися похмурого Віктора, дісталися до обіду Києва.
— Ну, пока, — сказала Ніна, провівши Толика привокзальною площею до житомирської маршрутки.
Зюбик стримано кивнув, і вона пішла на трамвай.