Ми виходимо надвір. Там і досі дощить. Чахлі трупики квіток розбухли від вологи й легенько тикаються мені у джинси, коли я проходжу повз клумбу. Тьотя Рая робить разом з нами кілька кроків уперед, але зупиняється.
— Оно бачиш! — хапає Макса за рукав і вказує на колодязь біля своєї клуні, - то її дід ставив.
Після цього вона швиденько повертається на ганок, кутається у свою хустку й дивиться нам у спини — я це знаю напевно, — поки ми не зникаємо з поля її зору.
Коли дідові виповнилося сорок п’ять, хід його життя зазнав незворотних змін: одного дня дід Валя різко покинув роботу редактора в літературному часописі, зібрав мінімум речей зі своєї столичної квартири і переїхав до сільської хати далекого родича, який за рік до того помер у ній на самоті. Хата виявилася поганенькою (отже й не становила ніякого інтересу для колгоспу), але дід підлатав її і полюбив як рідну. З тих пір він бував у Києві лише кілька разів, та й у ті нечасті приїзди миттю втомлювався від міського галасу і знаходив будь-який привід, щоб якомога швидше повернутися додому.
Батько досі пов’язує цю його соціопатію винятково зі смертю бабусі, але в діда, наскільки я пам’ятаю, була й інша версія. «Знаєш, Женюшка, — сказав він мені якось, — коли я першої тутешньої зими пішов одного ранку по хліб до центру навпростець через забілений луг, а повертаючись, побачив на снігу тільки власні — і більше нічиї — сліди, то теліпав додомцю, обережненько ступаючи в них, і мені здалося, що я нарешті йду вперед, але до самого себе».
Так дід і йшов до самого себе всі ці тридцять із гаком років, доходячи часом до зовсім несподіваних проявів власної особистості. Приміром, після переїзду він більше ніколи й нічого не писав, із деяким роздратуванням відмахуючись навіть від найменш побутових форм писання, як-то заповнення платіжок на електрику абощо. Хтось із сусідів, на щастя, завжди погоджувався підмінити своїм непевним куролапим почерком руку мого більш ніж високоосвіченого діда.
Натомість, його руки згодилися Солодушці в іншій, доволі рідкісній справі. Якось в одних із нових його сусідів сталася неприємність — лише нещодавно викопана криниця обміліла дощенту. Постраждалі довго сипали і злим, і нетихим словом на адресу невдачливого копача, шкодували за тим, що, проґавивши осінь і зиму, викопали те нещастя у квітні, й, зібравшись із духом, намірилися повторити операцію. Тут і вигулькнув мій дід Валя зі своїми патичками. На очах збентежених сусідів він походив їхнім городом, тримаючи поперед себе дві гілки сухої лози, і нарешті зупинився. «Тут вода», — спокійно сказав дід, вказуючи на нічим не примітний клапоть землі. «Там у мене зємляніка посаджена!» — сплеснула руками сусідка. Дід знизав плечима і повернув було до хвіртки. «А там, там тоді що?!» — вигукнула хазяйка, вказуючи на недієздатну криницю. «А там, — обернувшись, сказав дід, — мертва вода. Вам іще пощастило, що вона всохла. У давнину на таких місцях церкви ставили. А криниці… криниці ніяк не можна». Серед очевидців такого вироку була присутньою молода ще тьотя Рая, зі слів якої я й дізналася згодом про цей день його тріумфу. А річ була проста: допомагаючи в юності дідові, тобто моєму прапрадідові, який був знаним лозоходцем у своєму селі, дід Валя проніс такі специфічні навики крізь усе життя і повернувся до них, коли сталася нагода підсобити новим односельцям. Ті сусіди, зрештою, довірилися пораді, викопавши криницю на своїй суничній галявині, і з тих пір не було в Солодушці більшого авторитета з цих питань, аніж мій дід.
Мабуть, саме завдяки цьому таланту до всіх інших його дивацтв місцеві ставилися переважно з ніжністю.
Дивацтва ці були безневинними. Замість писання, дід, наприклад, заговорив раптом з усіма деревами й дрібними рослинами. Зрештою, більшість людей подеколи знаходить собі несподіваних співбесідників: ми розмовляємо з побутовими предметами, автомашинами, телевізорами, частинами власних і чужих тіл… А дід Валя, підрізаючи гілля якоїсь яблуньки, незмінно бурмотів щось на кшталт: «Дурко, потерпи. Я ж полегшую тобі життя». І вона терпіла, в цьому навіть немає сумнівів.
Значно важче селянам було прийняти інші його дурощі. У перші роки життя в селі дід обзавівся коровою. То була молочна, ласкава особа, поки одного разу з нею не сталось лиха: відбившись від стада на вигоні, бідося втрапила до глибочезного рівчака й переламала собі всі ноги; мало того — сильний стрес зовсім відібрав їй можливість давати молоко, що для рогатої годувальниці означає смертний вирок. Але дід Валя не зміг його підписати своїй бойовій подрузі: він утримував каліку в клуні й годував задурно кілька років, поки природна смерть не забрала її до якогось із раїв. Само собою, на думку односельців, усе це було нераціонально, навіть по-дурному.
Дивувало й дратувало також інше: на відкритих галявинах і в най віддаленіших лісових хащах, на траві й багатошаровому снігу люди почали знаходити викладене шишками, гіллям та іншими підручними засобами слово «Валентин». Поступово з’ясувалося, що мій дід, ходячи майже щодня до лісу, залишав такі незбагненні автографи в тих місцях, де ступала його нога. Ми ніколи не говорили з ним про це, хоча я не раз чула, як сусіди підсміювалися з дивного дідового егоцентризму. Окрім цього, глузували ще (правда, здебільшого добродушно) з його прихильності до кулінарії, вишивання та американської літератури. Журнали з візерунками, нитки муліне й книги дідові постачав батько; іноді ж бонусом до цих передач була також і я.
Мої дитячі заслання до Солодушки, мабуть, тішили діда. Ми з ним легко знаходили спільну мову й ніколи не конфліктували: на відміну від батьків, дід умів згладжувати всі гострі кути непомітно для мого самолюбства. Втім, робота над загартовуванням сталі все-таки велася. Обливання, гімнастика й незмінне «правило відра» (протягом літа я обов’язково мала з’їсти по відру кожного виду ягід) складали основу мого фізичного виховання. Коли ж погода псувалася і вірний друг «Аїст» нудьгував під дашком повітки, розраджували наші з дідом безкінечні бесіди і спільні читання Гемінґвея (якого я ненавиділа) та Воннегута (якого обожнювала). Дід розпалював піч, варив какао, одягав окуляри й читав уголос; рідше — розповідав щось сам. У тих оповідках ніколи не йшлося про знайомих людей; навпаки — надзвичайні незнайомці глибоко вражали мою уяву своїми сильними характерами, екзотичними пригодами й неординарними біографіями, аж поки у старших класах я не почала нарешті зустрічати героїв дідових історій на сторінках заданої у школі класики.
Були в нас також інші потаємні пристрасті. Приміром, уже з семи років я знала, як завести собі будильник на п’яту ранку, зібрати нехитре екіпірування, дійти до річечки, розмотати неквапом жилку на бамбуковій вудці й зварганити наживку, зі смаком чвиркнувши на хлібний м’якуш і старанно виліпивши з нього малесеньку в’язку пірамідку. «Плюсссск» — приманка тихо пірнала до каламутнуватої блакитняви і йшла на дно, заворожуючи своїм неспішним занурюванням чиїсь не видимі мені очі. Перші внутрішні бар’єри були подолані тієї миті, коли щойно згадані очі в комплекті зі слизьким живим калатальцем зловленої рибки опинялися в моїй так само тремтячій від збудження долоні. Нещасливий карасик, чи то піщурик, не змігши, певно, усвідомити своїм риб’ячим мозочком тієї лукавої сили, яка з блискавичною швидкістю раптом вирвала його з рідної замуленої домівки і шваркнула в теплу нірку моєї руки, бився і непрожованим криком вимагав рішучих дій. Тут належало, звісно, безапеляційно стиснути пальці, знерухомивши здобич, і з самовладанням досвідченого лікаря одним махом позбавити рибку тортур. Утім, махів було явно більше (пам’ятаю, точно так само, як я тоді вивільняла гачок, невміло шматуючи риб’ячі губи й щоки, кілька років тому зовсім юна медсестра намагалася поставити мені крапельницю, довго колупаючи мою вену голкою й мученицьки допомагаючи собі мімікою дитячого, з булочними припухлостями, обличчя).
Минуло кілька сезонів, перш ніж я навчилася елегантно насаджувати черв’яків і п’явок, проштрикуючи червонясті в’юнкі вигини їхніх тілець, і незворушно знімати рибу з гачка, не кажучи вже про подальші маніпуляції над її долею. Кожен рибалка, за неписаними законами нашої з дідом артілі, мав почистити те, що нарибалив. «Береш ніж — тюк! — вводиш її у ступор, а тоді вже знімаєш луску і підрізаєш черевце», — вчив мене дід Валя. Я слухняно тюкала, шкробала, вичищала потрухи й намагалася не надто зациклюватись на останніх агонічних сплесках життя у випотрошених тушках — вони продовжували стрибати навіть на сковорідці, поки їхні очі не застигали нарешті вилученими борошнистими крапочками.