Час від часу я складала дідові компанію і в його лісових прогулянках. У такі дні ми підіймалися рано, дід складав рюкзак, ми вбиралися в гумаки й штормівки і виходили з дому. Зосереджено тьопали, хрустко вгрузаючи в росяну траву, неуважно дослухались до ранкового перемукуван- ня корів, які з різних кутків села сходилися на пасовисько, і потроху чистий ранок, щільно наповнений звуками й запахами, починав тонко дзвеніти в моїй сонній голові та прочищати свідомість.
Невеличкий гайок біля дідової хати ми всерйоз не сприймали — йшли по справжні враження. Варіантів було два: за селом, у межах нашої пішої спроможності, були зовсім різні за своїми характерами ліси, які ми з дідом поміж собою відповідно й охрестили. Я любила, звісно, веселий ліс із його відкритими просторами, рудими соснами й безкінечними випуклостями кучугур, густо вкритих м’яким смарагдовим мохом та високими мурашниками. І хоча, на відміну від лісу страшного (бо — глухого, косматого, повного комарів та іншої капості), на тих пагорбах майже ніколи не траплялися боровики, я з не меншим збудженням вишукувала в ніжній зеленій шерстці акуратні темно-коричневі голівки польських чи слизькі пахучі капелюшки маслюків із налиплими на них голками.
Коли сонце було вже в зеніті й наші кошики заповнювалися бодай частково, дід витягав зі свого рюкзака кілька куснів хліба з маслом, варені яйця, свіжі огірки й термос із міцним солодким чаєм. Ми сиділи, обіпершись на спинки розігрітих уже сосен, смачно жували, втихомирено поглядали на свою здобич і багатозначно мовчали.
У чотирнадцять щось планомірно зламалося, і поїздки до діда тимчасово втратили для мене свій зміст. Коли всі яблука були нарешті понадкушені, а книжки — по- надчитані, десь на другий тиждень канікул неодмінно наставала велика депресія: серце рвалося на друзки, йому не хотілося всіх цих вітамінів та іншої лабуди, а хотілося додому, на район — сидіти під під’їздом, пити нудотну «Ром-колу», смоктати цигарки, говорити за життя і цілуватися з кимось до хрускоту щелеп. Я страждала, зуділа від нудьги, грубила дідові й курила вночі у вікно. Дід знаходив недокурки й незворушно подвоював порції соків, які щоранку вичавлював для мене на старенькій хрипучій соковижималці.
А з сімнадцяти я вже вчилася, працювала й жила повноцінним життям, яке не передбачало довгих гостин у Солодушці; доводилося обмежуватись короткими відвідинами на Великдень чи Різдво — а в останні роки обірвалися і вони. Спілкування з дідом Валею відтоді полягало переважно в телефонних дзвінках з мого боку та передачах із картоплею, тонкошкірими яблуками-рябуш- ками й іншими гостинцями — з його.
…Написавши все це, нарешті зупиняюся і міркую. Ліс, риба, какао, Воннегут, рябушки… Певно, виходить так, що я несвідомо акцентую на фактурних деталях, від чого образ діда дещо міфологізується під моїм суб’єктивним, та ще й трохи захаращеним, за строком давності, поглядом. Можливо. Хоча я, звісно, не напишу тепер, що дід Валя був сивочолим могутнім красунчиком (в останні роки його і без того хирляве тіло добряче покрутив ревматизм), і що з рота в нього пахло винятково м’ятою (навпаки — від діда завше гостро шибало тютюном)… Так чи інакше, якщо моя розмальовка пам’яті зберегла переважно чисті кольори, значить, ці враження були все-таки сильнішими, пріоритетнішими?
Дитячі спогади не претендують на об’єктивність. Але інших у мене майже немає. Я не пам’ятаю, не знаю тепер, чи дід колись очевидно кривив душею, чи тріпав комусь нерви, чи спрощував нічим не заповнені вечори міцними напоями, чи скакав у гречку з тими бабами, що приносили нам іноді молоко у трилітрових запотілих банках. Але я пам’ятаю, як він, мудруючи вибагливі сніданки, незмінно наспівував «Ріо-Ріту», як розставляв по хаті склянки на п’ятикопієчних монетах для мишей, аби не використовувати менш гуманні пастки, як терпляче колупав і розгладжував рядно поміж п’ялець своїми зашкарублими долонями, як робив губами оте незбагненне «пу-у-у», коли замислювався…
Пам’ятаю також, як одного разу мій начебто не релігійний і не тонкосльозий дід Валя дуже зблід і перехрестився, побачивши, як в одному дворі зрубали рясно квітучу, повітряну від білих цяточок вишню, прив’язали до машини з причепом і кудись потягли через весь центр села. «А це гріх, Женюшко, — глухо сказав тоді дід. — От вилупки. Наче дівку за коси».
Я підкидаю дров до груби, готую їсти, відмиваю стареньку клейонку на столі; я намагаюся будь-що не зупинятися, адже тоді в око неодмінно впадає в’язка вудочок за етажеркою, або закладки у книгах, або баночки з наклейками, на яких дідовою рукою намальовані кріп, червоний перець та інші невпізнанні об’єкти. Все це тривожить мене: у присутності таких простих і буденних речей гостріше прорізається дідова відсутність.
Макс, незадоволений, демонстративно байдужий, лежить на канапі зі своїм ноутбуком, але він не заважає мені. Сирість в’язко лоскоче під одягом, я вдвічі енергійніше дзвякаю перемитими тарілками, перебираю дідову минулорічну консервацію, тягну до печі задубілі ковдри і будь- що намагаюсь не зупинятися.
Утім, доводиться. Ми сідаємо на маленькі табуретки перед вогнедишною заслінкою, тримаючи на колінах тарілки з паруючою картоплею. Макс великодушно наливає мені трохи віскі з фляги, я їм, п’ю, обм’якаю і відчуваю, як десь у животі щось надламується й обривається донизу, наче крига, підточена лагідною весняною водою. Дрова тихо потріскують, задушливими хвилями гаряче дихають мені в обличчя, і здається, що шкіра поступово дерев’яніє, зсихається; очам навіть боляче кліпати. У такому напівмороку можна сидіти безкінечно, слухаючи, як у шиби тихо стукає дощ.
— А може, все-таки поїдемо? — вириває мене із прострації Макс, ліниво граючись запальничкою. — У мене роботи просто до фіга.
Я мовчу. Його кишеня раптом укотре за цей день напружується нетерплячим вібруванням, і він, різко альо- каючи, виходить на ґанок. «Ні, ми не будем селити групу в готель на один день, — долинає до мене один із голосів його внугрішньоофісного образу. — Ну і що такого, що просто з потяга на зйомку? Душ? Заплати їм на п’ятдесят гривень добових більше, і це компенсує душ із туалетом разом узяті…»
Щось не так із моїм життям. Я сиджу в старенькій сизо-голубій у сутінках хаті, чую, як шкребеться під ліжком миша, напівсвідомо розгрібаю палицею вугілля, час від часу кидаю поглядом на червоний вогник сигарети за вікном, і мене підмлоює виразне усвідомлення — щось не так із моїм життям.
Просто дерева стали великими, люди — маленькими, я років сім не збирала грибів, а дід Валя помер. Ось і вся драматургія.
А може, справа втому, що вік природним чином змінив мені оптику для сприйняття навколишньоїдійсності. Хоча, зрештою, чому тільки мені? Все закономірно. Нарешті стало абсолютно зрозуміло, що ніхто з нашого багатообіцяю- чого курсу драматургів досі не поспішив виправдовувати кредит виданої нам свого часу довіри. І на все є причини, які не мають нічого спільного з тими максималістськими поглядами, які в сімнадцять-вісімнадцять-дев’ятнадцять років були єдиним паливом, на якому ми тоді трималися. Варто спробувати, і я дуже добре уявляю наш курс, тих- нас, із широко заплющеними очима, в рамки яких аж ніяк не вміщалося все побачене, вихоплене, вкрадене в навколишнього світу, що безперестану зблискував у ті часи численними гранями. Я бачу, ясно бачу ці десять світлих голів, які схилилися над своїми конспектами, трепетно виводя- чи щось не менш значуще, ніж «Мистецтво — це…», і мені хочеться наблизитися впритул до кожної з цих напружених потилиць і самими губами тихесенько протягнути голосом своєї мами: «От ба-ачиш».
На все є причини. Знеохочені реаліями нашої кі- ноіндустрії, яка так мало скидається на університетську атмосферу виховання в дусі чуйної єврейської сім’ї (де метода похвали апріорі переважає критику), мої однокурсники переважно обм’якли, розсипалися; двоє народили й заспокоїлися, кілька інших подалися на телебачення і в рекламу, ще двоє перекваліфікувалися на зоїлів, обрушившись із неочікуваною, але симптоматичною злобою на своїх колишніх колег.