— Борщ.
— Я не їм борщу.
І знову мовчання. Неприємний, похмурий. Ще й по- пахує: ванну Костя також забуває вчасно відвідувати. Але борщ — їв! Це точно. Надія Степанівна перевірила потім: було явно менше.
Фотоапарат забрати з майстерні не вийшло — сказали, що треба зачекати, поки привезуть якусь детальку. Зате вона познайомилася з його сусідкою. Старенька суха бабуня тягла громіздкі пакети сходами вгору. Надія Степанівна зупинилася. Вона теж була не юною, м’яко кажучи, але все ж років на п’ятнадцять молодшою. Допомогла, розговорилися про погоду. Вже відчиняючи двері своєї квартири, з якої потягло їдким котячим духом, бабуня поцікавилася причинами візиту Надії Степанівни до цього будинку. Ах, Костя. Костя — хворий. Але це й так ясно. Квартира — батьківська. Раніше до нього ходила прибиратися інша жінка, така руденька. І ще інші були. Батько вмер, але вже давно, мати підженилася десь в Італії, але те добре, що принаймні надсилає гроші; на інвалідську пенсію не погуляєш. Хоча Костя й так не гуляє, він останні кілька років узагалі не виходить зі своєї квартири (зі своєї кімнати — думає Надія Степанівна). А інвалідний візок йому держава вже два місяці як дала, що є, того не відняти. Ось лише в їхньому домі немає ліфту, бачте, як воно виходить, поки дотягнеш ті пакети, то й здохнеш непомітно, спасибі за допомогу, таке життя, а ви заходьте, як раптом що.
А потім вони посварилися. Доволі безглуздо насправді. Після розмови з Костиною сусідкою Надія Степанівна не спала півночі. Найбільше її вразив діагноз: не помічала вона в ньому нічого такого. Та й не зовсім зрозуміло, чому він тоді так ходить. Ну, лікарям видніше, звісно. Але ж… скільки йому — двадцять? Двадцять два? Бідний хлопчик!
Наступного ранку вона прийшла до нього не за графіком. Костя нічого не сказав, мовчки відчинив, мовчки пошкандибав до своєї кімнати. Надія Степанівна якось по-новому подивилася вслід його кощавій спині з виразними ребрами й рішуче рушила на кухню.
Дещо вона принесла з собою, дещо треба було зробити на місці. Розібрала сумки з баночками й мутнуватими пластиковими коробочками, в яких проглядалося щось слизьке-рожеве й рубіновий вінегрет. Набовтавши тіста, почала смажити млинці. «Быва-ает все на свете хорошо-о, в чем де-ело, сразу не поймешь, пум-пум-пум-пум…» — навіть забулася Надія Степанівна, але, спритно промазуючи пательню шматочком оплавленого сала, раптом підняла очі й осіклася: у дверях стояв Костя й спостерігав за нею.
— Я просив вас нічого не готувати.
— А я й не готую.
Крапелька тіста зрадливо зірвалася з ополоника й за- шкварчала на розпеченій сковороді.
— А це що?
— Непросто.
— Я все одно не їстиму.
Надія Степанівна зім’яла край фартушка в долоні й сказала те, про що зараз же пошкодувала:
— Але ж борщ ів.
— Не їв.
— Та їв же. Ти… ви просто забули.
Костя дивився холодними очима.
— Я нічого не забув.
— Костя, ти не думай, — продовжувала ніяково бгати тканину Надія Степанівна, — я все розумію.
— Що ви розумієте?
— Ну, що ти забуваєш. Іногда…
— Я нічого не забуваю.
— Костічка, ти не думай, я знаю про твій діагноз… Я все розумію.
— Який діагноз?
Надія Степанівна стояла вже вся червона, як садова троянда. Вона зняла запітнілі окуляри й усоте поправила своє давно не фарбоване, залежале волосся.
— Ну… склероз же.
Потім Костя довго кричав на неї якимись страшними словами. Надія Степанівна не могла так швидко втрапити набряклими ногами до своїх чобіт. Серце шалено калатало, баночки нервово подзвякували в сумці — Костя таки запхав їй усе назад, тільки вже спечені млинці залишив. Ну і нехай! Її ноги й так тут більше не буде! Можна подумати. Придурок нещасний! Хоч би помився. Козел, вонючка! Не подобається борщ — то гімна з’їж. Наступного разу вона все йому скаже, все-все, хай навіть не сумнівається! Інвалід нещасний. Вонючка…
Інвалідом нещасним Костя став якось зненацька. Це не входило в його плани. В його плани входили завершена аспірантура, дисертація, одруження з Настею і так, дрібниці: новий мотоцикл, подорожі, конкретно: на острів Комодо, за давньою мрією — сноркелінгом і триметровими драконами, власна квартира, вивчення німецької та, можливо, китайської, а чом би й ні, це було би круто.
Одного разу вони мчали заміською трасою: десь там, за Києвом, було чисте озеро, хотілось скупнутися.
Стрункі коричневі ноги міцно обіймали Костю з двох боків. Нещодавно він сховав обручку до мильниці, з якою вона ходила до басейну; сказала, що стрибала від радості в душовій, навіть розплакалася. Тепер напівпорожньою трасою мчали двоє щасливих головастиків у шоломах, — за кілька місяців із них мали б вирости нові, вже цілком дорослі люди. І раптом сталося щось дивне. Він не зрозумів. Перед очима все різко попливло, спалахнуло — здалося, осліп буквально за одну мить. Костя не запам’ятав, як саме спромігся зупинити свій круїзер, різко з’їхавши з траси на узбочину. Зовсім поруч оглушливо скрекотали якісь комахи. Липка цівка поту залоскотала під футболкою. Втім, запаморочлива сліпота минулася. Він заспокоїв трохи перелякану Настю, навіть купався з нею до вечора. Нічого їй не розповів.
Деякий час усе було, як завжди. А потім це сталося знову. І ще раз — на роботі. Костя тимчасово сховав мотоЦикл до старого, в минулому батьківського гаража. Насправді було ще дещо. Останнім часом усе частіше бували моменти, коли Кості важко давалося втримати рівновагу. Його заносило, ніби сп’яну. Потім наче відпускало. В принципі, друзі давно й беззлобно сміялися з його ходи. Було очевидно, що в космонавти Костю не візьмуть: він ніколи не оминав жодного столу чи стільця, жодного гострого кута, міг спіткнутися на рівному місці; фіолетові синці не встигали йому зійти раніше, ніж він знов ухитрявся кудись втелющитися. Чомусь це завжди було дуже смішно.
А Настя вже шила сукню…
Його мати помітила щось тоді, коли Кості відмовили ноги — він зовсім недоречно впав на підлогу в її присутності. Піднявся сам, віджартувався, але вона запанікувала. Добре, добре, він пообіцяв їй цей похід до лікаря! І тоді картковий будиночок нарешті посипався.
МРТ, аналіз ліквору, обстеження очного дна, електро- ністагмографія, імунологічний аналіз крові та інші, інші дослідження… Коли йому доволі непевно вперше поставили діагноз, Костя кинувся ґуглити просто в лікарняному коридорі. Про розсіяний склероз писали туманно, рядки пливли, але деякі жирні виділення у тексті, на кшталт «в галузі лікування розсіяного склерозу особливих досягнень наразі немає», або ще конкретніше — «ця хвороба є невиліковною», вдарили під дих дуже конкретно.
Були, звісно, якісь фонди, асоціації інвалідів, були програми лікування, що суттєво покращували якість подальшого існування таких людей (в усьому цивілізованому світі чимало носіїв цієї хвороби живуть більш-менш нормальним життям), але в Україні підтримуюче лікування могли собі дозволити хіба одиниці (приблизно тисяча доларів на місяць, ха-ха, в Україні, ха-ха). Якщо ж не лікуватися зовсім, забити на фізіотерапію, якісне харчування й фізичну активність, стан хворого найвірогідніше невпинно погіршується: років за п’ятнадцять-двадцять він стає прикутим до візка.
Більше Костя не читав.
Ми продамо квартиру, почала заламувати руки мама. Ми не будемо продавати квартиру, сказав Костя. Г одразу ж зателефонувала Настя. «Привіт, — сказала вона. — Ти капець як мені потрібен. Я не можу без тебе все це організовувати. Ти пам’ятаєш, до речі, що сьогодні ми йдемо до хореографа? Я ж не буду сама вчити цей грьобаний вальс, ну, Костю». — «Привіт, — сказав Костя. — Тут така справа, з хореографом сьогодні не вийде. Зустрінемося на Льва?»
Вони сиділи в парку Шевченка, їли морозиво, і він уважно спостерігав за її обличчям. Настя гідно склала цей екзамен, навіть не зблідла. «Ти що, ми неодмінно вигребем. Ти, головне, не думай здаватися! Все буде добре, от побачиш». Розмірено плюскотів фонтан, бадьорі пенсіонери в білих сандаликах забивали козла на прогрітих сонцем лавках. Костя з Настею завершили неприємну розмову, випили по коктейлю і зайшли на кіносеанс у «Києві».
Після цього вони бачилися ще двічі.
А потім він отримав листа. Настя була дуже чесною з ним, правда. Це Кості навіть сподобалося. Не сподобалося лише те, що вона написала йому все це повідомленням у Фейсбуку. Все ж таки п’ять років разом. З іншого боку, в особистій розмові сумні смайлики дещо занадто сумні.