І почалося нове життя. Час від часу Костя лягав до стаціонару, під крапельниці, ставало легше. Потім йому це набридало, ставало гірше. Дисертація якось відійшла на другий план, а згодом і геть підвисла. На роботі та в аспірантурі він більше не з’являвся. Профіль у Фейсбуку — видалив. World of tanks — встановив.
За півроку мама отримала нову роботу. В Болоньї. Сумнівалася. Та ну, звісно, їдь, сказав він. Не так давно Костя оформив інвалідність, першу групу, тепер мав пенсію. Плюс — і це головне — він мав де жити. Добре, сказала мама, так я зможу більше заробити на твоє лікування. І вона була абсолютно права.
Відтак Костя залишився сам. Усе ж таки він соромився своєї нової ходи, тому з дому виходив рідко, переважно ввечері, але тоді його сприймали за п’яного. Це було неприємно. Втім, уже невдовзі мамині грошові перекази дозволили йому скористатися послугами домробітниці. Це було приємно. Потреби бувати надворі більше не виникало.
Нещодавно Костя згадав, що не виходив зі своєї квартири вже три роки. А, ні, неправда. Одного разу виходив. Тоді його друг Денис, який, на жаль, з деяких пір працював переважно в Харкові й тому не так часто мав можливість для відвідин, витягнув Костю погуляти. З’їсти по бургеру, пройтися секондами, врешті-решт. Денис брав таксі всюди, де цього вимагали довгі дистанції. Часом було весело, але все ж прогулянка вийшла трохи кривуватою: кілька разів Кості знадобилося в туалет (а з деяких пір він не міг терпіти довго), і Денис панікував, швидко тягнув його до найближчого ресторану, сварився там з охоронцем… Одне слово, це був останній Костин вихід в люди.
Та це нічого. Не таке уже й погане він мав життя. Зрештою, в нього були його танчики, сигарети, документальні фільми, чай, фотоапарат, інвалідний візок замість комп’ютерного крісла. Нещодавно Кості виповнилося двадцять сім років. Не таке уже й погане він мав життя. Буває значно, значно гірше, справді.
Повечоріло. Надія Степанівна йшла яскраво ілюмінованим центром міста в нехарактерно похмурому для неї настрої. В принципі, вона вже перекипіла. І не таке з нею бувало! Вона давно виснувала для себе, що заробляти гроші не соромно в будь-який, ну практично будь-який спосіб. Але, звісно, в усьому були свої нюанси. Так, Надія Степанівна дещо знала, наприклад, про торгівлю на ринку, ці безкінечні яйця, картонки під примороженими ногами, бордові порепані пальці в обрізаних рукавичках. Дещо знала і про сидіння з чужими дітьми — невмотивовані істерики їхніх батьків, не виплачена вчасно платня, відсутність соціальних гарантій. Сидіння з чужими дорослими їй також було знайоме — капризи, запахи, судна, пролежні, довгі розмови, жалість, порожнеча. Але цей Костя…
Лавіруючи поміж людей і машин на Хмельницького, вона ще трохи повагалася, та все ж вирішила не змінювати намічених зранку планів. По суботах Надія Степанівна ходила танцювати. Це була стара добра традиція. Вже більше тридцяти років (а для неї — років із вісім) київські пенсіонери збиралися по вихідних у підземному переході біля станції метро «Театральна». Два баяни, один бубон, полька, краков’як, кадриль. Грайливо підстрибують налаковані кучерики, в танці скидаються пальта — ех! Кавалери запрошують дам, дами запрошують кавалерів. Ну, або дами запрошують дам: партнерів на всіх танцівниць стабільно не вистачало.
Певна річ, час від часу тут вирували справжні пристрасті — десь поміж наелектризованих у танці кошлатих мохерових светриків, костюмів, кольорових хусток, пижикових шапок пробігали дрібні іскри; утворювалися пари, немолоді люди сходилися, розходилися, ревнували, з’ясовували стосунки. Втім, її мало цікавили всі ці ігрища, незважаючи навіть на те, що останні двадцять років вона була вдовою. Понад усе Надія Степанівна любила співати й танцювати; цього було, зрештою, достатньо.
Спустившись до переходу, вона постояла, віддаля оцінюючи обстановку. Люди щойно починали сходитися. Незмінний Микола Павлович уже завзято нашкварював на своєму баяні «Чорнявую Іванку». Знайому Людочку вів у танці якийсь похмурий дідок у костюмі з краваткою. На розкладці з журналами й газетами почали згортатися. Бомж у червоних кросівках і довгому жіночому плащі сидів під стіною, зі смаком їв білу булочку й кивав головою в такт музиці. Танцювати чомусь зовсім не хотілося. Раптом у сумці Надії Степанівни завібрував телефон.
Дзвонили з ремонтної майстерні, фотоапарат готовий, можете встигнути забрати сьогодні, але краще уже в понеділок. Вона глянула на годинник — майже пів на сьому, зітхнула, випадково зітнулася поглядом із чорношкірим хлопцем, який прямував до метро й зупинився, не В ЗМОЗІ так просто пройти повз побачене. Він усміхнувся їй, щось запитав англійською, але що? «Денс», — розвела руками Надія Степанівна, всміхнулася у відповідь і, акуратно оминувши танці по діагоналі, знову вийшла надвір. Чом би й не сьогодні, зрештою.
Сльотавий вечір грав відблисками — червоні, жовті, зелені вогні змішувалися, перетікали вологим асфальтом. Цокали підбори, зазивно виблискували вивіски, перегукувалися уривчастими сигналами машини в заторі. Надія Степанівна постояла трохи біля вітрини кондитерки, із задоволенням спостерігаючи за нехитрою демонстрацією перетворення яскравих сиропів у «перегонних кубах» на карамельки-барбариски, пройшла повз Бесарабку з відкритою «стекляшкою» фалафельної й дражливими пахощами, дійшла до Шота.
Здається, їй пощастило встигнути в останню мить перед закриттям маленької майстерні: хлопчик у підстрелених вузеньких джинсиках знову натягнув уже зняту фірмову усмішку, пошукав усе-таки її замовлення. «Дивіться, дисплей довелося замінити, але тільки його. Перевірте, будь ласка». — «Як перевірить?» — «Ну ось, натискаєте цю кнопочку, тепер цю — бачите? Так гортають фотографії».
Надія Степанівна слухняно натисла на кнопочку і глянула на маленький екранчик. Перед очима побігли різні знімки, на вигляд дуже подібні. І все ж відмінності в них були. Вона гортала й гортала: ось дощ стіною, ось жовте листя на деревах, а ось — зелене. Чийсь похорон, чиєсь весілля, одразу шість котів рядком розляглися на теплому асфальті, а ось приїхав екскаватор, зробив яму, а ось — яму закопали. Ліхтар, лавка, жовта стіна будинку навпроти, трансформаторна будочка, старий клен були на всіх знімках, дрібні деталі — змінювалися. Десятки, сотні фотографій одного двору, зроблені з однієї точки, пробігали перед її очима…
«Усе нормально?» — хлопчик у вузеньких джинсиках дивився на Надію Степанівну ясними очима, він явно хотів уже зачинитися. Вона взяла пакет, вийшла надвір.
Двері ніхто не відчиняв. Минуло хвилин десять, а було так само тихо. Раптом Надія Степанівна згадала, що вже кілька днів має ключа від цієї квартири. Як же вона забула про це.
У коридорі було геть темно. Серце неприємно стисло- ся, вона пройшла кілька кроків уперед і намацала холодною долонею пипку вимикача. «Ко-ость?» — невпевнено гукнула, але ніхто не відповів. Дійшовши крадькома до його кімнати, вона прислухалася, продихнула, відчинила двері, не одразу його побачила…
Швидка приїхала не надто швидко — десь за півгодини, проте, Костя був живий, це Надія Степанівна вже зрозуміла. Та й нічого екстраординарного з ним нібито не сталося: йому зробили ін’єкцію якогось антиконвульсанту — й судомна атака відступила. Блідий, весь мокрий від поту, він лежав на підлозі (ніхто його не ризикнув підіймати), втупившись поглядом в одну точку, й на всі питання відповідав однаковим уривистим «ні». У тому числі й на безвиразну пропозицію госпіталізації. Ні то й ні. Молода лікарка з похмурим обличчям швидко заповнювала картку виклику й безупинно морщила носа.
— Де у вас можна помити руки?
— Там.
Могла би руки, коза, й до уколу помити, відсторонено подумала Надія Степанівна. Вона стояла, спершись на підвіконня, й дивилася у вікно. Паніка відступила, але в ногах досі відчувалося тремтіння. Давно нею так не трусило. Аж дивно. Здавалося б, матір, сестру поховала, та й стільки людей через її руки пройшло. Щоправда, всі вони були дуже старі… За вікном ліхтар жовто висвічував у темряві зловісні обриси лавки, будинку навпроти, маленької трансформаторної будочки, старого клену. «Я зараз блювану від цього запаху», — вловила Надія Степанівна далеку, ледь чутну фразу лікарки десь там у коридорі, і планка впала — раптово, зі свистом накриваючи все довкола.