— Ах ти ж сука, ти гадина! Де твоє серце?! Дитині погано, а вона морду кривить. Губи піджимає! Давай відсю- дова, коза нещасна! Як, ну як з таким бидлом у цій нашій Україні жить?! Де твоє серце?! Самі помиї! Ти ж жінка! Може, ще й мать? Морду вона кривить, ну ти подумай!
Надія Степанівна довго кричала якимись страшними словами. Вже не було в цій квартирі ні перестрашеної наглою атакою лікарки, ні її колеги-медбрата, а вона все кричала й кричала, здійнявши руки кудись до люстри, поки врешті її не вимкнуло. Надія Степанівна подивилася на Костю.
— Синок, — голос затнувся, та одразу ж набрав несподіваної рішучості. — Зараз ми підем до ванної, і ти не будеш стіснятися. Я — мама, бабуся, я все знаю і все бачила. Ти тільки поможи мені тебе підняти.
Вона присіла навколішки, не дивлячись йому у вічі. Костя ще трохи полежав мовчки, але все ж розпрямився, намацав слабкою рукою диван, спробував підвестися. Надія Степанівна миттєво зреагувала, прогнулася під нього, і він обм’як, слухняно побрів разом із нею.
— Нічого, нічого, — все примовляла вона, перекриваючи голосом непотрібні звуки — булькання води, плямкання неделікатних тілесних дотиків. — Усе буде добре, нічого, нічого. А старший мій недавно, знаєш, що відколов? Прийшов, каже, бабо, дивись, — пальці колечком скручує, а в нього ще один палець всуває. Ну, ти подумай, де він цього набрався?! Ми, кажу йому, обувачку-одівачку тобі купуємо, а ти нам такі репліки показуєш!
Мило чвакало, вода дзвінко билася об давно не реставровану коричнювату емаль. Геть мокра, але ожила Надія Степанівна все говорила й говорила якісь непотрібні речі.
Це був монолог, що й не передбачав жодних відповідей — і, мабуть, саме тому вона здригнулася, зграбно розтираючи бліду, майже безволосу шкіру — пацаня! — рушником, коли в цьому тілі раптом прорізався чоловічий голос.
— Мені дуже шкода, — сказав він утомлено. — Іноді я не встигаю дотерпіти.
Надія Степанівна прикусила губу.
Вклавши Костю, вона присіла на краєчок дивана. У сусідів нагорі гупала музика; хтось сміявся, хтось істе- рив високим дівчачим голосом. Дощ зайшовся несподіваним стукотом, розмиваючи чіткість зображення чорного набухлого гілля під однооким ліхтарем за вікном. Надія Степанівна не одразу почула глухий плач Кості, а зрозумівши, не розгубилася. «Нічого, нічого, будем живі — будем жить. Нічого, нічого», — повторювала вона свою безкінечну колисанку, легенько поляпуючи сухою долонею по ковдрі. А потім він заснув.
Після цього вечора щось переломилося на її користь. Тепер Надія Степанівна могла безбоязно купувати й готувати харч на свій розсуд, розмовляти в робочий час і навіть дозволяти собі деякі маленькі фортелі. Так, нещодавно, після чергового прибирання, в Костевій кімнаті на стіні загадково з’явився чемний Ісус із сумовитим поглядом.
Вона чекала на його реакцію — Костя хіба що повів бровою, але її це все одно не влаштувало.
— Ти, Костя, напрасно смієшся, — у Надії Степанівни підозріло роздулися ніздрі й потемнішали очі.
— У нас із вашим протеже давні складні стосунки, — сказав Костя, сідаючи на своє місце й негайно вступаючи в бій.
Усе це Надії Степанівні не сподобалося. Мокра ганчірка люто шурувала по підлозі, тремтіли меблі.
— У дванадцять років я був товстим мрійливим хлопчиком, — продовжив він, не відриваючись від гри. — І ось в якийсь момент я увірував. Точніше, подружився з Пашею Пласкуном, який був класним, а ще він був дуже ревним католиком. Я теж хотів бути класним — і прийшов до Бога (свого, не Пашиного). Господи, сказав я, візьми мене такого, яким я є, - товстого, ницого. Я не почув тоді відповіді, ні, але почав читати Біблію і ходити до маленької церкви, там, у кінці нашого масиву. В церкві приємно пахло. Усі хрестились, і я хрестився. Кілька років я так ходив. А потім помер мій батько, і на цьому наша дружба з Богом закінчилася.
— Знаєш що. Іди в баню, Костя, — похмуро сказала Надія Степанівна.
Але ввечері того ж дня Ісус так само таємничо зник із цієї квартири, як і з’явився в ній.
Ідея обідати разом (щоб був шанс принаймні щось із приготованого увіпхнути в нього) також скидалася на провальну. Якщо Костя їв, то робив це винятково перед монітором комп’ютера. Добре, нехай. Вона приносила свою тарілку з супом до його кімнати й сідала на дивані або мостилася біля підвіконня. Костя не протестував.
їли мовчки. За вікном гучно теліпалася годівничка, кілька днів тому зроблена з пакету від кефіру і вже виявлена вдячними пташками.
— Коли я була малою, — не витримувала і все ж починала одну зі своїх численних історій Надія Степанівна, — одного разу до нашої хати в тридцятиградусний мороз поналітали синички. Заплуталися в дождіку на ялинці. Цивінькають, ругаються по-своєму, по-синичому! Я їх давай виплутувать, а вони мені руки дзьобають. Боляче! Потім я їм зернят на шафі насипала, вони пригрілися. Але коли потепліло, мама їх вигнала. А мені прийшлося гімно по всій хаті відмивати, да… Костя, давай я тебе погуляю?
Костя хитав головою.
— Кость, я сильна, як ломова лошадь. Спершу винесу колясочку, потім тебе. Ну, що за проблема! І нема чого стіснятися.
Усе це звучало не дуже переконливо.
— Там така зима, прямо місяць март. Сухо, тепло. Можем коляску і не брати. Палочку візьмеш. З палочкою ти на інваліда не схожий зовсім, — пускала вона в хід останні аргументи.
Костя мовчав.
Ще Надія Степанівна співала. Не співати довго вона не могла, а вже забувшись, відпускала своє внутрішнє «я» в далеку рандомну подорож. Діапазон її репертуару був дещо суперечливим: пісні з фільму «Гардемарини, вперед» змінялися раптом тужливою «Ой, летіли дикі гуси», перемикалися на піонерське-задерикувате «здравствуй, милая картошка-тошка-тошка-тошка», плавно перетікали в надривну газманівську офіцерську лірику та знову незбагненно завертали на яку-небудь козацьку-похідну, одну з її улюблених.
Костя мовчав. Тільки енергічніше совав мишкою.
Минув місяць, і Надія Степанівна розійшлася вже не на жарт. Спершу вона притягла кілька вазонків із квітами на його підвіконня, потім — подарувала Кості на Новий рік папужку. Маленького, з блакитним черевцем і чорно-білою голівкою. Нарешті Костя не витримав, вибухнув, сказав їй усе, що про це думає. Надія Степанівна скромно промовчала. Папужка спершу помовчав теж, але раптом змінив тактику. «Льоша хороший. Льо- ша льотчик. Мій хло-опчик. Хочеш чаю? Привіт, привіт. Моя рідна пташечка. Льоша льотчик. Льоша хороший». Льоша справді був хороший. Він уважно подивився на Костю розумним оком і акуратно клюнув його за палець. Усім трьом уже було ясно, що Льоша залишається жити в цій квартирі.
Іншим разом Надія Степанівна зайшла до його кімнати із загадковим виглядом. Вона покрутилася трохи, навіщось посовала стільці, нарешті сіла на диван і якийсь час за компанію з Костею подивилася документальний фільм про найбільше у світі сміттєзвалище.
— Костя, я знаю.
— Надіє Степанівно, що ви знаєте?
Деякий час вона підбирала подумки слова, та все ж бовкнула те, що думала, одним махом.
— Тобі треба женщіну.
— Де ж я її візьму, цю вашу женщіну? — спитав на диво спокійно.
Це її підбадьорило.
— Костя, ти тільки не кричи… Якщо ти сидиш удома, то нікого не бачиш, і тебе ніхто не бачить. Це неправильно. Гуляти не хочеш ні так, ні сяк. Я думаю, можна було би позвати сюди проститутку.
Це був несподіваний хід, він оцінив.
— От ти зараз почнеш кричати, — поквапилася Надія Степанівна продовжити свою промову, — а ти не кричи. Я думала про це. Ти, Костя, молодий, а тебе ніхто не бачить. І це не така велика біда, що інвалід! Знаєш, скільки дівчат… добрих, одиноких. Але ж як я їх сюди приведу? Костя, ти послухай, я знаю, все це якось робиться. Інтер- нетом теж. І нема тут чого стіснятися. Ти, Костя, такий молодий… Та вимкни ти цю мусорку!
Він вимкнув.
— Ну давайте.
Надія Степанівна трохи сторопіла.