Або дзвінки від цього її знайомого Андрія. Найсміш- ніше, що мама думає, нібито Гася нічого не розуміє й не пам’ятає. Аж сто разів! Вона прекрасно знає, коли почалися мамині депресії. Це сталося дуже давно, три роки тому, коли Гасі щойно виповнилося п’ять.
Тоді був серпень, гарячий і жовтий, як свіже варення, в якому люди розварювались разом із кістками. Це Віта- лік так сказав напередодні. Вони з мамою спочатку стояли у дворі, й Гася — от наївна! — стривожено обмацувала свої гарячі руки й ноги, а потім мама нарешті відліпила її від паруючого асфальту, підхопила валізу і побігла до таксі, що повільно виповзло з-за рогу будинку.
їхали довго, й роздратована мама пахла гелем для душу і теплою шкірою, за вікном мигтіли знайомі вулиці, а Гася переодягала в свіже Альошу, для якого завбачливо спакувала у свою сумочку носовички. Він часто пісявся, і тому доводилося терпляче міняти йому пелюшки, попередньо змастивши сіднички присипкою з сірникової коробочки. Пупсик швидко утихомирився й закуняв, а незабаром уже машина зупинилася біля центрального вокзалу. Мама витягла Гасю, поволокла за собою, і назустріч їм рушили сто мільйонів спідниць, штанів, шортів, чужих валіз, візків і собак на повідках. Гася міцніше затисла Альошу в долоні й схопилася за мамину валізу, паралельно прислухаючись до чийогось голосного й гугнявого голосу: «Івано-Франківськ… Кишинеу… Санкт-Петербург…»
— Тоня?
Гася відірвала очі від ручки валізи й озирнулася: над нею стояв якийсь патлатий чоловік із величезною сумкою і схвильовано розглядав мамину спину. Мама ж уважно дивилася на розклад поїздів.
— Тонь?! — голосно повторив він.
— Ма, — Гася тихо потягнула її за сарафан, не зводячи очей з чоловіка: він ухопився за власну сорочку і м’яв її комір.
— Гасьман, дай мені спокій хоч на хвили…
— Тонго! — перервав її чоловік, і вона оглянулася.
Блискавично збліднувши, її обличчя зненацька напружилося, немов якась маска, але вже за мить розм’якло, неоднорідно порожевіло і розтягнулося в незнайомій посмішці.
— Андрій, — сказала мама. — Привіт, Андрію.
— Тоня, — патлатий чоловік поставив сумку на підлогу.
— Андрій, — ще раз перевірила його ім’я мама.
— Це… твоя? — якось невпевнено посміхнувся Андрій і нарешті розстібнув свого коміра.
— Зранку була моя.
Патлатий Андрій зачудовано подивився на Гасю й за- усміхався. А потім стер посмішку нервовою долонею, наче спритний мім у цирку, подивився серйозно і за якусь мить знову почав усміхатися, переводячи погляд із Гасі на маму й назад.
— Вона зовсім як ти, — нарешті сказав він.
— Насправді вона зовсім як її батько, — несподівано хмикнула мама, і Андрій чомусь почервонів, підхопив сумку і знову поставив.
— Зінуля каже, — втрутилася Гася, — що я тільки вухами на нього схожа.
- І невихованістю, — тихо мовила мама і звузила очі. — А ти? На відпочинок їдеш?
— Так, — Андрій знову стер собі посмішку долонею, — дружина із сином уже в Карпатах, а я от… тільки тепер…
— Дружина. Із сином. — Мама глянула на власні босоніжки і знову підняла очі. — Я дуже рада за тебе, — тихо додала вона.
Місяців за два до цієї зустрічі одного дня до мами несподівано прибігла її двоюрідна сестра. Вона поводилася дивно, переходила то на крик, то на шепіт, безкінечно крутила в руках Альошу, якого схопила на трюмо в коридорі, а потім зачинилася з мамою в кухні, й вони довго щось стиха обговорювали. Того дня Гася так само, як і тепер, усією шкірою відчувала — щось відбувається, і це таємниче щось чинило їй майже фізичний біль своєю незрозумілістю. Вона так уперто прислухалася до маминого тривожного голосу, так тамувала подих, щоб не видати власної присутності, що нарешті відчула солодкувату нудоту десь під ребрами і сповзла просто біля кухонних дверей, не лише видавши себе, а й наробивши переполоху. Вже пізніше, зіставивши дивну поведінку дорослих, їхній незвичний чорний одяг, завішане простирадлом дзеркало у квартирі Зінулі та цілу купу інших секретних деталей, Гася зробила висновок, що все це пов’язане з тим, що прабаба Фрося «тепер годує янголів своїми пундиками», як сказала тітка. Але цього разу все було значно складніше, й Гася спершу ніяк не могла зрозуміти, чому мама так дивно і смішно поводиться.
— Ну, ми побігли, — несподівано бадьоро сказала вона й легенько штурхнула Гасю в плече.
— Допомогти з валізою? — похмуро спитав Андрій.
— Та ні, дякую, — мама знову сяяла, але при цьому чомусь безперестанно смикала Гасю за футболку. — Передавай вітання Карпатам! Дружині… Синові.
Патлатий Андрій промовчав, провів рукою по маминій щоці й змішався зі ста мільйонами спідниць, штанів, шортів, чужих валіз, візків і собак на повідках. А мама всю дорогу плакала, крапала слізьми на сир і зім’яті помідори, відмахувалася від Гасі й заспокоїлася лише в Коктебелі, знявши босоніжки й зайшовши по коліно в море.
Усе давно змінилося після тієї історії. Гася виросла і ходить до школи. А мама досі плаче щоразу, коли той Андрій тепер пише їй листи по інтернету або телефонує на мобільний. Мама, звісно, не каже, хто то був, але Гася вже й сама навчилася здогадуватись про деякі її таємниці.
Віталік, дізнаючись про мамині плачі, щоразу дуже сердиться, і його обличчя смішно вкривається при цьому червоними плямами. Гасі ж трохи дивно, що мама не може поставити четверту стіну між собою і Андрієм, бо вона сама її навчила цього прийомчика. Ви знаєте, що таке четверта стіна? Ось уявіть собі актора в театрі. Він, коли грає на сцені, не дурний же — бачить, що на нього дивиться тисяча чужих людей. Як при цьому зробити вигляд, ніби ти щойно прокинувся у своєму ліжку й безтурботно почухав коліно? Є спосіб: треба поставити четверту стіну між сценою та глядацькою залою, тобто просто уявити її, після чого вже можна природно зіграти, що ти сам-один у кімнаті й ніяких глядачів не існує. Навіть Гася тепер уміє будувати таку стіну між собою і Таїсією Іванівною, або То- ліком-алкоголіком із третього «В»… Може, мама розучилася через те, що звільнилася з театру?
Раптом залунав дверний дзвоник і перервав Гасині думки. Мама неохоче витерла руки об фартух і поспішила в коридор. Там вона відчинила двері, з кимось поговорила і, голосно сміючись, пішла звідти на кухню. Гася щосили дослухалася, але ніяк не могла зрозуміти, хто ж то був.
— Що там? — нетерпляче підхопилася вона, коли мама зайшла нарешті до кімнати.
— Дашин чоловік приходив. Знайшов сніжку із запискою і довго мучився, хто така Тоня і що все це означає. Я дивуюсь тільки, що він Ельку не придіслав.
— А що ти написала?
— «Це моя сніжка, не чіпати. Тоня», — сказала мама і підсіла на ліжко. — Добре, що холодильник нарешті розморозився.
— Розкажи-и-и якусь казку, — благально склала руки Гася.
— Яку?
— Про принцесу…
— Ну-у, — вмостилася мама зручніше, — не знаю… жила колись давно-предавно, ще на початку минулого століття, одна принцеса, яку звали Зінаїцою…
— Як Зінулю? — втрутилась Гася.
— Майже, не перебивай… Жила вона собі не тужила, вчилася, працювала в редакції газети, як усі нормальні принцеси, поки не зустріла красеня-принца на ім’я Сергій. Він був і світлий, і сильний, і розумний, а які вірші гарні писав! Так і пропала наша Зінаїда, закохалася у принца й обвінчалася з ним, як буває у всіх справжніх казках…
- І все? — розчаровано спитала Гася.
— Ні, на жаль, не все… Народила принцеса Зінаїда маленьку доню, назвала її Танюшею, і все б нічого, але світлого принца, як на лихо, звабило яскраве життя великого міста. І почав він пити солодке вино, розважатися з друзями й геть забув про свою кохану принцесу. Зажурилася принцеса Зінаїда і, хоча саме тоді народила принцові ще й крихітного синочка, та все ж знайшла в собі сили забрати діток і поїхати далеко-далеко. А принц Сергій не схотів навіть глянути на свого сина. Ледве-ледве принцеса Зінаїда вмовила його перед від’їздом. Я, сказала принцеса, можу навіть із купе вийти, і ти сам на нього подивишся. Ну, а потім усе-таки поїхала…