І тоді з-за рогу будинку вигулькнула Люша, пританцьовуючи й роблячи невеличкі паузи через кожні кілька кроків. Ця душевнохвора або юродива, як казали баби в їхньому дворі, незмінно привертала до себе увагу. Вона була ще зовсім молодою жінкою з тонкою постаттю і довгим світлим волоссям, але страшна хвороба спотворила її обличчя кривуватою гримаскою, від чого звичайній людині годі було довго дивитися на Люшу без складної суміші співчуття й відрази. Жила вона зі своєю старенькою мамою в сусідньому будинку, і оскільки, згідно з довідкою, не становила ніякої небезпеки для оточуючих, то з ранку до вечора безперешкодно тинялася дворами, щось собі бубоніла під ніс, тихенько танцювала й ніколи не чіплялася до перехожих. «Люша!» — лише радісно вигукувала вона час від часу і гладила себе по голові.
Тепер, не припиняючи свого танцю, вона все ближче приступала до альтанки, час від часу зупиняючись, щоб себе погладити. За кілька метрів від потенційних глядачів Люша, зачувши увагу, захихикала і зробила якесь особливо вигадливе балеринське па, аж раптом із-під її сукні просто на асфальт випало щось настільки інтимне для кожної жінки, що Сашка відчула, як кров миттю вдарила їй в обличчя. Усі завмерли, але вже за мить альтанка вибухнула реготом. «А-га-га, Люша, заткні тє-єчь», — закричав їй хтось із пацанів, і всі загоготали ще голосніше. «Люша!» — засміялася вона й почала радісно гладити себе по голові, пританцьовуючи на місці. Все це було жахливо. Несподівано дівчина, яка на мить випала з поля Сашчиної уваги, підхопилася з гойдалки й з розмаху жбурнула напівпорожньою пляшкою просто в обличчя найближчого реготуна. Вона промазала буквально на кілька сантиметрів. «Хавальник закрий!» — так голосно крикнула дівчина, що Люша злякалася та потюпала далі, ображено мугикаючи на різні лади. Це сталося настільки несподівано, що пацани замовкли, не знаючи, як відре- агувати. Тим часом дівчина презирливо на них глянула й пішла з двору.
Після того пам’ятного дня Сашка, переборовши свої хронічні страхи й комплекси, зробила все можливе й неможливе для цієї дружби, — і Марина, своєю чергою, не- передбачувано пішла їй назустріч. Заповзятлива, гонорова, впевнена у собі й своїй удачливості, а найголовніше — худа, як прасувальна дошка, вона була повною протилежністю новій подрузі, але взяла її без зайвих роздумів під своє маленьке крильце. Марині було начхати на її чуні, на сорок третій розмір ноги, на бабцю, яка вже безсоромно порпалася у смітниках навіть удень. І хоча Сашка часом здогадувалася про потенційні вигоди подруги з такого очевидного контрасту між ними, але залюбки готова була миритися з цим лише за найменшу можливість вічного свята. Цим святом була для неї Марина.
Вона брала її з собою на дискотеки, опікувалася Сашкою, недбало тягнучи за неї мазу, як казали в школі. Вона зрідка дозволяла їй бути присутньою на зустрічах зі своїми численними дорослими друзями й ненастанно вчила новим життєвим премудростям. «Я намутила дімік, хочеш спробувать?» — варто було лише запропонувати Марині, як Сашка із завмиранням серця слухняно ковтала кілька пігулок, запивала їх пляшкою пива й мученицьки терпіла сліпучі спалахи у власній отьмареній голові. Та що димедрол — вона би й землю їла, якби її бойова товаришка знічев’я про це попросила…
Тепер Сашка йшла до Марини без попередження і тримала схрещені пальці в кишенях, щоб подруга не встигла кудись зникнути. Але та була вдома і навіть учила уроки, про що повідомила її мама ще в коридорі, шльопаючи босими мокрими ногами по лінолеуму.
— Колега, олів’є будеш? — втомлено спитала тьотя Таня й сунула ноги назад до тазика з теплою водою. Вона щойно повернулася з ринку, де торгувала джинсами, і тепер приходила до тями.
— Буду, — сказала Сашка й зашарілася.
— Ну, то вийди на балкон, набери собі в мисочку і заправ майонезом.
Анекдоти про виварку олів’є у випадку тьоті Тані були чистісінькою правдою: не маючи часу на готування, вона в холодні місяці року нарізала десятилітрову каструлю салату й залишала його незаправленим, після чого могла зберігати на балконі цей напівфабрикат тижнями. Такий самий підхід тьотя Таня, зрештою, практикувала і в інших житейських ситуаціях. Скажімо, продукти й речі вона незмінно закуповувала блоками, десятками кілограмів чи іншими гуртовими партіями, тому якщо Марині був потрібен новий ліфчик, тьотя Таня купувала їй десяток однакових, щоб потім знову не витрачати на це свого дорогоцінного часу.
Утім, дивацтва Марининої мами здавалися Сашці сущими дрібницями. Вона подобалася їй уся — з гучним голосом, двозначними жартами, різкими перепадами настрою (а швидка на руку тьотя Таня могла й стільцем у голову зацідити, якщо була на те особлива нагода), а головне — легкою вдачею. Одного разу на поминках вона ухитрилася випадково хильнути чарку горілки, ритуально призначену її щойно похованому чоловікові, і вже за мить усвідомивши вдіяне, тьотя Таня так потішно розреготалася, що накликала на себе праведний гнів усіх сусідів. Сашка, котру було також запрошено на цю вечерю, ще тоді зрозуміла, яка цікава людина — ця тьотя Таня. Але, страшенно соромлячись, вона ніяковіла й марнувала всі відведені долею можливості для спілкування з нею, — а затуркана ринком і домашніми клопотами тьотя Таня не встигала помітити особливі порухи душі приятельки своєї доньки.
Сашка наколупала собі мерзлого салату й поспішила до Марининої кімнати. У неймовірному розгардіяші, серед розкиданого одягу, коробок з косметикою, вологих рушників, тарілок із засохлими залишками мюслів та іншими малоапетитними деталями на вузькому ліжку лежала чимось незадоволена Марина в затасканій піжамі. Вона справді гортала підручник з географії, посмоктуючи консервовані вишні, які діставала пальцями просто з літрової банки.
— Учишся? — з обережною усмішкою спитала Сашка і присіла на крісло, несвідомо згрібачи і розгрібаючи олів’є в полумиску.
Марина мовчки скривила виразну міну, гучно закрила підручник і почухала ногу, залишаючи на ній липкі сліди.
— Давай нігті фарбувать? — мляво запропонувала вона.
— Ти фарбуй, а я так посиджу, — великодушно відгукнулася Сашка, взяла зі столу товстий зошит, густо списаний різними віршами, й заходилася його гортати. Марина дістала лак і, розчепіривши ватками пальці на правій нозі, почала свій педикюр, тоді як Сашка уважно перечитувала знайомі рядки й іноді навіть повторювала їх уголос. «Роза вянет от мороза, георгин ломается, а любовь без поцелуя просто запрещается…» — розсіяно бурмотіла вона, відчуваючи, як із кожною новою строфою псується її настрій. Сашка ніколи не цілувалась, якщо не брати до уваги сумнівних пестощів заповзятливого Фарруха. «Я свинина, я філе, я гайтавер!» — часто повторювала вона собі, замикаючись у ванній і розглядаючи власне тіло в побитому темними віспинами часу дзеркалі. Й ненавиділа ці величезні груди, масивні стегна, цей таємничий пушок у тих закапелках, куди й не наважувалася зазирнути ближче. Іноді Сашці навіть здавалося, що вона продала б душу за тонкі ноги і плаский животик, — але, певно, ті вищі сили, які розподіляють пласкі животики серед прекрасної половини людства, не цікавилися її душею так само, як і всім іншим. Авжеж, вона давно вирішила для себе, що в неї ніколи не буде кохання (бо хто ж спокуситься такою жиропою?), але все одно ці мудрі життєві вірші щоразу гостро нагадували їй про власну безпорадність. Тож Сашка відчужено ворушила губами, відчуваючи щось таке, що, мабуть, і не змогла б пояснити, якби Марина раптом її про це спитала. Утім, Марина нічого не запитувала, а мовчки займалася пальцями тепер уже лівої ноги. На відміну від Сашки, вона постійно знайомилася з різними чоловіками, які купували їй подарунки, годували в кафе, водили до клубів, і Сашка внутрішньо вагалася між щирою радістю за подругу і смертельною заздрістю її худорбі й закономірному фарту. «Любовь — это счастье, счастье — стекло, стеклянное счастье бьется легко…»