…Вона приходить у масці й проминає всі шість кольорових кімнат, щоб дійти до останньої, сьомої — чорної зали із червоними вікнами. Принцові Просперо не варто було б так наполегливо переслідувати найзагадковішу маску на його веселому карнавалі. Принце, знай — вона озирнеться, одного разу вона неодмінно озирнеться! Ну от. Уже…
Мені більше тридцяти років, Андрієві нині — менше п’яти, але деякі відкриття приходять до нас синхронно.
Ця дата — двадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року. Так, її ні для кого не потрібно розшифровувати. Того дня, як і кілька попередніх, я виконувала функцію подай- принеси в лікарняному відділенні, куди безперервним потоком везли поранених і з усіх боків стікалися сотні звичайних людей із ліками, ковдрами, білизною, бульйонами, борщами, пирогами, перетертими дієтичними супчиками в банках, дбайливо загорнутих у рушники й газети. Переламані, фіолетові від синців, вигаслі після операцій хлопці лежали в палатах, соромилися своїх тіл і катетерів, дивилися в стелю, відмовлялися їсти, відмовлялися вірити. А нових поранених (це химерне несучасне слово тоді ще так гостро різало слух) везли і везли, везли і везли… По коридорах шурхотіли уривки чуток між волонтерами та швидких розмов смертельно втомлених і, насправді, розгублених лікарів. «Ампутація… Так, напевно». «Куля залетіла через рот і вийшла з потилиці». (Куля? Ампутація?! То ж ми немов на якійсь війні. Отямтеся, друзі, ну, це вже перебір, XXI століття все ж таки!) Ми всі тоді були, як у тумані, пробиралися в ньому навпомацки, але мовчки робили належне — збирали приносини в киян, сортували продукти й ліки, годили чим могли замученим хірургам, розносили бульйон і свіжі шкарпетки по палатах…
Ні, я зрозуміла щось не тоді, коли побачила цього красивого хлопця з однією ногою: він і немолодий священик сиділи поруч на ліжку, виставленому в коридорі (місць на всіх уже не вистачало), й тихо, спокійно говорили про щось своє. І не тоді навіть, коли до приймальні з грюкотом завезли на каталці цю поранену дівчинку-медика; я стояла за метр від неї, заціпеніло обмацувала поглядом її джинси, рюкзачок, капюшон із заляпаним кров’ю хутряним обідком, волосся, шию, туго перемотану змоклим шаликом (пізніше стало відомо, що снайперська куля пройшла за сантиметр від сонної артерії, але дівчинку врятували, Олеся дивом вижила, на відміну від багатьох, багатьох інших. Так, цю історію теж ні для кого не треба розшифровувати).
Здається, я зрозуміла щось тоді, коли мене попросили помити ліфт. Озброївшись відром, рукавичками, ганчіркою, я бадьоро драїла підлогу, вимочуючи калюжку згуслої крові, - це треба було зробити швидко, як і все того дня. Кров була чужою, ще годину тому вона комусь належала, була теплою, текла, пульсувала. Вода у відрі поступово набувала брудно-червоного відтінку, я сиділа сама навколішках у маленькому лікарняному ліфті, механічно робила своє і вперше не боялася чіпати руками ці червоні на чорному сліди… «Як зробити, щоб смерті не було?» Тут не вгадаєш. Один день, один правильний/неправильний крок (управо чи вліво?!), один сантиметр від сонної артерії, один… Ні, не вгадаєш. Вона сама прийде і візьме своє, якщо вважатиме за потрібне. Тож живи, поки живеш, наступай на тріщини в асфальті, якщо тобі цього хочеться. Твоя мама помре не від них, чесне слово!
…Увечері того важкого дня я прийшла до Ліни, хитаючись від утоми, а ще більше — від нових, не потрібних мені або дуже потрібних знань. Андрій був там, він страшенно скучив, вибіг до коридору збуджений, із купою паперу в руках. «Мам, дивись, я цілий день робив для тебе малюнки! Дивись, ось Майдан! Це танк. А це лікарня. Аось джип привіз цукерки. А це лежить людина…» Ну, ясно, мабуть же, Ліна не витримала — увімкнула новини, він щось побачив, ухопив своєю розумною головою. Але я дивилася на його каляки-маляки й не могла проковтнути повітря: всі вони були зроблені в однаково-аскетичній гамі — двоєдності чорного і брудно-червоного кольорів. Як він знав, чому знехтував усіма іншими можливостями своєї палітри?
Пам’ятаю, я сховалася тоді до ванної — нечутно виска- вуліти цей день. Скупий простір однокімнатної квартири пробивався до моєї схованки глухим долбі сюрраундом: десь праворуч Ліна дрібно стукотіла ножем, дзвеніла мисками (нервами?), десь ліворуч мій син і далі збуджено попискував — ууу, кулями! ааа, в людів! Наш трикутник несподівано замкнувся. Я сиділа і слухала. Ще нічого не розуміла.
Для моєї бабусі, Андрієвої прабабусі Ліни війна почалася з мереживця на слизькій рожевій комбінації. Це, взагалі, найперший спогад її дитинства. Однієї літньої ночі — так випадково сталося — вони з мамою ночували не у себе, в центрі, а заїхали в гості галасвіта, до Совських озер. Як виявилося згодом, їм неабияк пощастило: околиці Києва не бомбили. Але добре чутно було й там…
Перелякана, ошаліла від страшного, не до кінця зрозумілого джерела звуку, її мама вискочила надвір у самій сорочечці, тримаючи на руках єдине добро й не дуже розуміючи, куди і навіщо тепер їм бігти. Маленька Ліна уткнулася носом в рожеву оборку — навіть між грудей у мами було не надто спокійно. Десь там у них двох уже не було їхньої кімнати, але вони про це ще не знали. «Яка ви гарна!» — спробував якось розрядити обстановку чужий дядько у дворі, заспокоюючи мою напівоголену прабабусю. Вона прийшла до тями, почервоніла. Так для них почалася війна.
…У дитинстві я страшенно любила слухати ці та інші бабусині історійки, схожі на помилково не зняте пригодницьке кіно. Дещо притлумлені кадри іншої, невідомої, страшної дійсності здавалися тим захопливішими в сучасному житті (хай навіть цим сучасним життям для мене була кривувата реальність кінця вісімдесятих — початку дев’яностих), бо абсолютно в ній неможливі. Все просто і ясно було тоді: Волга впадає в Каспійське море, літо — зовсім не те, що зима, а війна — це щось, що завжди не про мене. Еее. Тепер ось стою, мовчу. З деяких пір — із новою оптикою передивляюся старе кіно моєї бабусі…
Чорно-біла хроніка помигує, непослідовні дитячі спогади подають уривисту бідну інформацію: перші півроку Ліна з мамою жили в окупації, її мама і далі працювала коректором у топографії, була підпільною зв’язковою, друкувала листівки, але потім підпілля накрили, вона пішла працювати на кухню в госпіталі, вже при німцях…
І раптом — яскравий спалах. Ліні чотири роки, вона має червоне плюшеве пальто (ну просто тобі героїня «Списку Шиндлера»!) й сама, як доросла, ходить із бабусиної квартири в Госпітальному провулку (її бабуся — на фронті) до мами на роботу. Дуже хочеться їсти. Але треба терпляче стояти за воротами й чекати, поки раптом не з’явиться мама і крадькома не дістане зі своєї маленької сумочки (Ліна каже — ридикюля) шматочок сірого м’яска, або кусень хліба, або маленьке кружальце масла. Цей охоронець, він усе бачить, він щоразу на неї дивиться, але мовчить, нічого їй не каже. Втім, одного разу після чергової такої зустрічі охоронець раптом заговорив. «Кіндер! Кіндер!» — смішно кличе він Ліну, і вона несміливо підходить до нього. Охоронець тицяє пальцем у фотографію з якимись дітьми, а потім зненацька вручає їй, Ліні, пакет із тістечками. Великий пакет із повітряними тістечками, схожими на безе! Вона обережно йде додому зі своїм неочікуваним призом, а поруч із нею невідв’язно тюпає великий брудний безпритульний пес і нахабною мордою раз за разом тицяється до пакета. Ліна йде і мовчки плаче від образи. Половину тістечок зжер, собака!
І знову, інший туманний флешбек — вони з мамою в чотири руки загортають усі свої чашки-ложки у старий килим, щоб таємно закопати його, ніби якийсь скарб, у палісаднику біля будинку (забігаючи наперед, варто сказати, що, повернувшись додому після звільнення міста від окупації, свого «секретика» Ліна з мамою в землі не знайшли, але дивним чином деякі їхні чашки та інші предмети опинилися потім на кухні в сусіда…).
Навіщо вони закопують речі? Тут мав би бути закадро- вий авторський коментар: доросла Ліна знає — так-сяк переживши цю першу зиму з німцями, її мама спромоглася тоді втекти з донькою до родичів на Житомирщину; вона знає, розуміє — вони йшли пішки до кінцевого пункту, розташованого більш ніж за сто кілометрів від Києва. Але замість відеоряду пустота — маленька Ліна не зафіксувала в пам’яті такої нецікавої подорожі. (І я чудово її розумію, зрештою).