Між тим, у селі нашій героїні вже значно цікавіше, ніж у Києві. Тут двоюрідна бабуся Ганя, що іноді пече духмяні пиріжки з квасолькою. Тут весела безіменна (за давниною літ) сусідська дівчинка, що підбиває Ліну підглядати в дірку дерев’яного туалету за тим, як пісяють мужики. Щоправда, тут іще, на жаль, регулярно бувають німці (влада в селі безперестану змінюється на користь то одних, то інших) — бомблять снарядами, стріляють «катюшами». Тоді ігри завершуються: треба спускатися до погреба і там принишкнути; це Ліні не дуже подобається.
Ось цікавий епізод — вони сидять у льоху великою компанією, разом fe Ліниною безіменною подружкою, її братами та їхньою матір’ю. Холодно, темно, десь там падають бомби, але вони звикли, вже зовсім не страшно, хіба що нудно, так нудно сидіти в цьому вогкому погребі. Аж раптом до їхнього потемку вривається нервовий голос:
«Маріє, там твоя хата горить!» Усі дорослі одразу біжать нагору, вони вже не думають про бомби, вони думають про те, що Марії з трьома дітьми і без майна не доведеться заскучати. Дітлахи висовують цікаві писочки, спостерігають за тим, як їхні матері викидають із вогненної хати всі можливі речі на землю. Ліна уважно дивиться, на все життя вбирає в себе цей «кадр», у якому Марія з ошалілим виглядом несподівано виносить з вогню не якийсь потрібний посуд чи одяг, а вазонок із квіткою, такою червоненькою, її в народі називають «вогником»… (Навряд чи бідній жінці було потім куди його поставити: хата згоріла дотла, і сім’я переїхала жити до сараю, в гості до свого пацяти, яке, на щастя, вціліло).
А що у Ліни? Знову будні, знову бомби, знову цей остогидлий льох… Ось лише вона не така дурна, аби безкінечно в ньому киснути! У неї є секрет, вона знає, де ще можна сховатися від бомб. Там, надворі, все звично гримить та ухає, а тут, близенько, бігає мама, шукає її, кричить, плаче. Хитра Ліна мовчить, як мишка, береже свою таємницю. Та її криївка виявляється не надто надійною: зненацька довга, аж до підлоги, скатертина злітає вгору, проривається спалахом світла й оскаженілою від страху та злості мамою, яка вишкрібає з-під столу Ліну, чіпко вхопивши її обома руками за червоне плюшеве пальтечко…
— Мені здається, я знаю недостатньо поганих слів. Хочу знати більше…
— Так, це серйозна проблема, — прочунююсь я від своїх думок, допиваю вже охололе какао.
Насправді це не серйозна проблема: вдома співчутливий тато навчить Андрія нових поганих слів, щоб він не почувався невігласом (і наш син лаятиметься, як дідусь Довлатова, — страшним бетонним словом АБАНАМАТ. От же ж, хоч би до садочка його не доніс…) А поки збуджене щеня в шапці з пухнастими вухами стрибає довкола мене, виляє хвостом, лиже у щоки, готове бігти куди завгодно, на край світу, на червоне світло. Стій, чекай, не так швидко! Ні, швидше, швидше, — всім своїм виглядом відповідає він і тікає від мене.
Тримаюся поглядом за яскраву фігурку, що балансує на мокрому льоду, носиться, ганяє голубів, намотує кола повз солом’яні скульптури різдвяної композиції на клумбі. Цю куртку ніколи не згубиш у натовпі (з тим і купувалася), але раптом я завмираю — щось наздоганяє, зупиняє мене. Ой. Стою, мовчу десь посередині між хлопчиком у червоній куртці й дівчинкою в червоному пальто… Між іншим, Ліні було три з половиною роки в червні тисяча дев’ятсот сорок першого. Андрієві — три з половиною роки було в листопаді дві тисячі тринадцятого. Що маю робити тепер із цими «точними римами»?
По завершенні окупації Києва Ліна з мамою повернулися додому, на Госпіталку. Мама знову ходила «собачою стежкою» на роботу до редакції. Ліна мала купу вільного часу — тинялася з друзями по руїнах, шукала там кольорові скельця й обривки лахміття, з яких можна було потім пошити сукенку ляльці, ходила їсти до їдальні в бараку — бідний прозорий суп, який давали винятково дітям і винятково по карточках… І були — вже потім — перший клас Ліни з принизливими, зшитими з блакитного паперу та розлініяними власноруч зошитами, і її улюблений виміняний на товкучці за лампочки та сірники портфелик, на якому так весело було взимку з’їжджати вниз по Карла Лібкнехта, і походи з мамою на розбори зруйнованих будинків, і той особливий дім на Прорізній, куди Ліна зайшла, підвела голову й побачила — у вузькому колодязі п’яти розвалених поверхів, серед вивалених нутрощів кімнат, обривків шпалер, навислих балок, — це сліпучо синє небо…
А я все зупиняюся, чомусь прокручую плівку назад, до низки крупних планів — ось Ліну з мамою люб’язно запросили на показову страту плінних німців. Поблизу Бе- сарабської площі стоять шибениці (стоять ще з тих часів, коли німці регулярно вішали на них та довколишніх ліхтарях нещасних киян). Не ходити тепер на такі своєрідні акти розплати неможливо — спершу по дворах розвішують оголошення, потім міліціонери ретельно перевіряють ці двори на наявність прогульників. Вони з мамою слухняно стоять у натовпі, люди збуджено шепочуться, починається найцікавіше. Але як шкода — Ліна вже не бачить нічого! Мама з силою тримає її голову в подолі власної сукні й не-дає ніякої змоги випростатися!
Усе, перед очима чорно — затемнення. Титри ще не почалися, і глядач залишається віч-на-віч із самим собою, щоб про все подумати. Я стою разом із Ліною й думаю — вже незабаром тут, на цьому самому місці, де спочатку німці вішали киян, а потім кияни вішали німців, поставлять пам’ятник Леніну. А ще за якийсь час — за законами кругообігу ідолів у природі — його знову не буде в моєму Києві… Що потім? Подейкують про встановлення монументу Богородиці на цьому поганому місці (та не дай же…) Ну, гаразд, а потім? Потім?
Багато, дуже багато питань.
Як просто було колись. Ось наші, а ось німці. Ось герої, а ось вороги. Вчера под мостом поймалі Гітлєра с хвостом. Ура-ура. Все легко і ясно (і ще нічого мені не відомо про підірвані «нашими» в Києві мости, нафаршировані вибухівкою центральні вулиці та інші стратегічні об’єкти, частину з яких було вчасно розміновано німцями, але не Хрещатик, ні, не десятки древніх вулиць, які зжерла та страшна вереснева пожежа… Що й говорити про все інше).
Як непросто стало тепер. Чорно-білі історії з минулого життя раптом знову набрякли кольором, дієсловами теперішнього часу, новими суперечливими подіями, чорними від пережитого або нахабними біженцями, маленькими сиротами з сухими очима, болем, голими цифрами, щоденними втратами, розбомбленими сучасними будинками, моїми навіки згаслими ровесниками із пострав- матичним синдромом. Звідкись я знаю тепер, що таке кевлар, чим відрізняються хороші берці від тих, котрими екіпірують солдат у нашій армії, на яку дальність лупа- шить арта, скільки коштує снаряд «Граду» чи «Смерчу», як виглядає карта бомбосховищ Києва або що означає це дивне куце слово — кукса… Але ні, я не знаю, що відповідати на прості питання хлопчикові й «дівчинці», яка щодня ходить тепер, у свої майже вісімдесят років, плести маскувальні сітки для фронту XXI століття. Я дивлюся це кіно, намагаюся бодай щось зрозуміти в його потаємних знаках, — але з деяких пір перед очима в мене чорно: хтось із силою тримає моє лице і не дає мені вивільнитися.
Ну, годі, ходімо додому. Ні, ні, не додому! Розумію, згодна, аби лише ти не прокис дорогою. Втім, він несподівано добре тримається — ми знову майже на рівних довго петляємо звивистими вуличками, граємо у слова, говоримо про все на світі і ні про що конкретно. Андрій змушує мене ходити, багато ходити (менше думати). Куди завгодно, лиш би йти — в гості, до басейну, на ринок, до Замку Річарда… Останній пункт — частина щонедільної забавки — Андрієвої посвяти у «справжні кияни». Нарешті моя генетична ніжність до цього міста знайшла чергового вдячного реципієнта. Варто лише трохи здобрити наші маршрути деякими таємничими деталями — і збуджене веселе щеня вже готове бігти куди завгодно, не зупиняючись нізащо, ніколи, аж так, що після попередньої прогулянки вже вночі нас раптом розбудив голос: «Умикайте світло, відкривайте шафу, діставайте речі. Ми йдемо до Замку Річарда шукати привидів! Я думаю, вони там точно є. А якщо нема, то як ті будівельники зробили, щоб у трубах вив вітер? Ну, збирайтеся! Ми ж на тій горі бачили підвал. Там точно є підземний хід до замку! А повалене дерево, його не мі-і-іг так просто повалити вітер!» Ну ясно, що не міг. Та це ж смішно, їй-бо. Ви ще скажіть, його норвезький вікінг повалив.