— Завтра підем на окружну, — раптом сказала Марина, не відриваючись від свого заняття.
— Навіщо?
— Будем гроші мутити, але не так, як ти подумала, — Марина засміялася.
— Завтра п’ятниця. Мені треба на Майдан, — промимрила Сашка.
— От поможеш мені, і поїдем разом продавати твої смоктачки, — спокійно сказала Марина, обережно зішкрібаючи пилочкою з мізинця невдало нанесений лак. — Тільки спочатку приходь до мене додому, підготуватися треба.
Сашка промовчала і з важким серцем закрила зошит. Сперечатися з Мариною вона не вміла.
Наступного дня після останнього уроку класна керів- ничка попросила Сашку ненадовго затриматись. Альбіна Артемівна закінчила інститут два роки тому, взяла цей дев’ятий клас аж на початку другої чверті через неперед- бачувані обставини, тож досі нервувала і вкривалася рожевими плямами, коли їй доводилося зі своїми учнями спілкуватися про щось, що виходило за рамки шкільних дисциплін. Щоразу це нагадувало їй змагання атлетів різних вагових категорій, і лише нещодавно й іноді вона почала виходити з цієї боротьби переможницею. В недалекому минулому професура педагогічного спорядила Альбіну Артемівну всією необхідною теорією, але ніхто не вчив її, як знаходити спільну мову з дітьми, які приходять на уроки зі скляними очима, часто пахнуть немитим тілом і між собою розмовляють здебільшого матом. Колись вона мріяла про те, як говоритиме зі своїми учнями про сучасну літературу, як дозволятиме собі імпровізувати, лавіруючи між неодмінними програмними рифами та реальними інтересами допитливих підлітків, — але тепер виразно бачила, яких утопічних повітряних замків набудувала собі в університеті, й відчуття фатальної помилки у власній долі не полишало її у школі майже ніколи.
Ця ж дівчинка, Саша Шаліменко, її особливо лякала: вчилася вона посередньо, хоча й не набагато гірше від інших, але, що суттєвіше, завжди була насупленою, неохайною і з неодмінною похмурністю відповідала на будь-яке, навіть нейтральне запитання.
— Сашо, — обережно сказала Альбіна Артемівна, — ти сядь, я хотіла з тобою поговорити.
Сашка мовчки сіла за першу парту перед учительським столом і несвідомо затарабанила пальцями по коліну: їй потрібно було забігти додому перед тим, як іти до Марини, та й розмова з Мальвіною не обіцяла нічого доброго. Як же відштовхували ці вічно пухнасті светрики, трикутні нігті, схожі на кігтики дрібної пташки, й тонкі провалини в голосі, коли вчителька починала з ентузіазмом декламувати когось із улюблених поетів. У класі її позаочі називали Мальвіною Артемонівною і відверто глумилися з найкращих поривів класухи, яких, щоправда, з кожним днем ставало все менше. Попервах Альбіна Артемівна поривалася налагодити контакт якимись забавками і психологічними тестами, потягти підопічних до театру, навіть поставити щось простеньке силами класу; але за першою ж ластівкою у вигляді розкиданих по підлозі кольорових квадратиків, які вона півночі вирізала, щоб перевірити колірну діагностику Люшера на учнях, слідувала ціла навала її особистих розчарувань. Останньою краплею став невдалий похід класу на виставу «Назар Стодоля», під час якої двоє Сашчиних однокласників примудрилися закурити просто в ложі бельетажу. «А ви ж виродки», — задумливо промовила відтак на класних зборах Альбіна Артемівна й назавжди покінчила зі своїм недоречним альтруїзмом.
— Мені сказали, що знову бачили, як ти торгувала… — протягнула вона повільно, й рожеві плями на її обличчі набрали густого червоного відтінку.
Сашка опустила очі в парту.
— Сашо, людина твого віку має проводити час за книгами, а не на ринку. Це руйнує тебе… якщо, звісно, ще є чому бути зруйнованим.
Альбіна Артемівна запнулася і знизала плечима. Кілька днів тому вона бачила, як ця Шаліменко плакала, сидячи в порожньому кабінеті. Пізніше з’ясувалося, що хтось із однокласників начепив їй на голову бутербродний пакет, забруднений вершковим маслом. Дещо надміру надсадне як для такого випадку схлипування вічно мовчазної Шаліменко, яку Альбіна Артемівна встигла ненароком помітити, зазирнувши до класу, викликало в неї непоясненну відразу.
— Можливо, тобі потрібна якась допомога? — спитала вона втомлено. — Тобі ж, як сироті, мають бути якісь спеціальні пільги й особлива державна підтримка. Може, варто допомогти пришвидшити якісь бюрократичні процеси?
— Не треба, — з байдужим виразом обличчя сказала Сашка.
Вона не те щоб скептично ставилася до державної підтримки взагалі, але вся її пенсія разом з іншими виплатами так чи інакше загрузала в опікунській трясовині бабчиної коробочки, а спілкування з працівниками соціальних служб щонайменше дратувало. Одного разу до Сашки додому завітали кілька дівчат її віку й почали настирливо запрошувати в гості до свого молодіжного центру. «Ми опікуємося сиротами, влаштовуємо виставки дітей-інвалідів, ой, для дітей-інвалідів, граємо з ними в ігри, збираємо одяг…» — урочисто торохтіла дівчинка в модній курточці, зацікавлено вивчаючи поглядом Саш- чин домашній халатик і облізлий коридор.
Несподівано для себе самої за кілька днів після цього візиту Сашка наважилася й пішла до молодіжного центру, добряче хвилюючись і пориваючись кілька разів по дорозі завернути назад. Але, все-таки діставшись до кінцевого пункту, вона потрапила туди явно невчасно. «Тут прийшла одна дівчинка-сирота, займіться нею», — строго відірвав кількох підлітків від невизначено-важливої соціальної справи їхній заклопотаний керівник, і вони понуро зайнялися Сашкою, від браку ідей навчаючи її працювати у «ворді» та «екселі». Вона чесно клацала пальцем по клавіатурі, згоряючи від сорому, і зрештою вирішила, що більше сюди не прийде.
Іншим же разом Сашка дозволила вмовити себе на безкоштовну поїздку до літнього дитячого табору — й жорстко за це поплатилася. Три тижні вона там по-справжньому виживала, рахуючи час не днями, а хвилинами, адже в цьому, насправді, замкненому просторі Сашка, як завжди, буквально з першого ж дня зміни отримала роль головного об’єкту знущань.
Однією з тактик її ворогів було безперервне слідкування за жертвою, в ході якого вони не залишали її ані секунди на самоті. Ніде й ніколи Сашка не могла позбутися «хвоста»: її знаходили в палаті, їдальні, душовій, туалеті, особливо в душовій і туалеті… Уже за перші п’ять днів Сашка спізнала страшну муку у вигляді випорожнення шлунку на очах регочучих переслідувачів: більше терпіти вона не могла, а відсутність кабінок у старенькому табірному туалеті була не на її користь.
Вона засинала тільки тоді, коли падала з ніг від фізичної втоми, а прокидаючись, знаходила власну майку пришитою до простирадла. їй підкладали папороть під матрац, вимазували шльопанці фекаліями місцевого Тузика, бруднили вночі волосся зубною пастою й писали любовні листи хлопцям зі старших загонів від Сашчиного імені. Три тижні, цілі три тижні вона виживала — з тим, щоб повернутися й більше ніколи не повестися на безкоштовний сир, що, як тепер їй було достеменно відомо, буває лише в мишоловках.
— Не треба, я сама, — повторила Сашка, відводячи погляд від пташиних рук Альбіни Артемівни. — Я піду?
- Іди, — сказала Альбіна Артемівна, презирливо скидаючи брівки. — Але, в такому разі, у тебе будуть вели-и- икі проблеми.
Одного разу Сашка побачила її з мамою на тролейбусній зупинці. Мініатюрна стара жінка з сивим пучечком волосся плакала й розгублено обмацувала свіжі розпанахані рани на шкіряному тільці своєї сумочки. «Порізали… порізали… Алю, як же тепер… за квартиру… на пальто», — безперестанку примовляла стара пані, а Аля з жалобним виразом обличчя промокала їй носовичком сльози на щоках і підборідді. «Мамочко, прорвемся, не плач, мамочко», — повторювала вона.
— Будь ласка, не треба, — тихо попросила Сашка.
- Іди, іди. І подумай про пріоритети. Це твоє домашнє завдання!
Сашка взяла сумку і вийшла з класу, спиною відчуваючи переможний погляд холодної Мальвіни.