Іда замовкла на декілька хвилин під впливом сумних споминів, а тоді продовжувала:
– Мій жаль був безмежний. Я присягла, що не вийду заміж. Щоб забутись, я стала студіювати музику і спів. Почалась моя театральна кар’єра. З часом я щораз менше згадувала трагічні троянди.
Ви знали тенора Риці? Великий артист, чудесний співак і прегарний мужчина. Він був божком усього жіноцтва… і моїм також.
Він покохав мене. Так він мені сказав одного вечора серед лаштунків, коли я чекала свого виступу. Я була дуже щаслива. Співала цього вечора, як ніколи. Мала великий успіх. Моя вбиральня була повна квітів, і між ними я знайшла китицю червоних троянд. При ній не було ніякої картки.
Я не надала цьому великого значіння, але коли й на завтра, і наступних днів таємничий післанець доручав мені червоні троянди, я почала турбуватись. Найуважніші розшуки не вияснили походження квітів.
Я втратила настрій, була пригнічена, нервова. За якусь нісенітницю ми посварилися з Риці. Сезон саме скінчився, я згодилась на першу пропозицію і поїхала співати до Італії. Так зірвався мій роман, дуже неглибокий, як видно.
Пізніше, в різних країнах, я отримувала часом червоні троянди. На диво, вони завжди з’являлись, коли в моєму серці народжувалося нове почуття. Але серед людей, що мені зустрічались, ніхто не притягав мене дуже. Вже давно я не бачила цих квітів. Коли я зійшла на пароплав, мені піднесли троянди, що ви їх бачили. Я не хотіла їх торкати, звеліла викинути, але вони повернулись, ніби хотіли мене попередити.
Вона замовкла, і я почав цілувати її ніжну руку.
Я не злякався, навпаки. Якщо на мене зробило вражіння її оповідання, то тільки тому, що воно вказувало мені, яке значіння вона надавала наглій зустрічі.
Я заспокоював її, знаходив природні пояснення.
– Певне, Арнольд сам приносив вам квіти. Ви пригадуєте, що під час його хвороби їх не було? Щодо пізніших випадків, то нема чого дивуватись, коли хтось невідомий засилав квіти талановитій і чарівній артистці. Якщо він це робить анонімно, то він може мати свої мотиви… Троянди на пароплаві? Хай будуть вони благословенні! Вони з’являються, коли ваше серце відкривається для кохання, кажете ви? То я їх вітаю, як друзів, як вісників щастя.
Що за чудову подорож ми мали! Океан був спокійний, як озеро в лісі. Небо безкрає, блакитне, не нахмурилось ані разу. Так і наша приязнь з Ідою. Щодня ми почували себе ближчими, щодня кохались більше. Коли пароплав прибув до Piо, де я мав сходити, такий смуток обгорнув нас, що ми вирішили: це буде остання розлука!
Ми постановили одружитись, як тільки я приїду до Буенос-Айресу.
Щоденно я отримував листа від Іди. Вона оповідала свої вражіння з театру, описувала гарну столицю Аргентини, але більш усього писала про свої почуття до мене. Листи наречених! Вони, чудні й смішні для чужих, але скілько щастя дають вони тим, до кого адресовані.
Тільки в останньому листі я відчув тривогу.
«Любий, – писала Іда, – я не хотіла тебе хвилювати, проте краще, щоб ти знав. Вже не раз я дістаю червоні троянди. Вони криваві… страшні! Приїзди, приїзди якнайскорше, заспокій мене, захисти! Я боюсь за наше кохання».
Я людина нашого віку. І на хвилину не приділяв поважної уваги фатальним квітам. Але довідавшись, що Іда сумна і збентежена, я скоротив своє перебування у Бразилії, купив квитка на найшвидший пароплав і післав радіограму Іді, прохаючи про відповідь. Але чомусь її не отримав.
У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.
– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.
– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.
Урядовець заглянув до книжки.
– Нова адреса її не записана.
– Це не може бути! – вигукнув я.
Урядовець уважно подивився на мене.
– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.
Завідувач прибув особисто.
– Родич панни Рафалі?
– Тaк, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.
– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п’ять днів тому, і її поховано на цвинтарі Чакаріта.
Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім’я.