Ассоль було вже п’ять років, і батько починав дедалі м’якше і м’якше усміхатися, зиркаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, вона трудилася над таємницею застебнутого жилета або ж кумедно наспівувала матроські пісні — дикі ревовірші. В передачі дитячим голосом і не завжди з літерою «р» ці співанки справляли враження ведмедя-танцюриста, якого прикрасили блакитною стрічечкою. За того часу сталася подія, тінь якої, впавши на батька, вкрила й дочку.
Була весна, рання й сувора, мов зима, та в іншому роді. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.
Рибальські човни, повитягувані на берег, утворили на білому піску довгий ряд темних кілів, що скидалися на хребти величезних рибин. Ніхто не зважувався зайнятися промислом за такої погоди. На єдиній вулиці сільця рідко можна було побачити людину, яка вийшла з домівки; холодний буревій, що гнав з берегових пагорбів у порожнечу обрію, робив з «відкритого повітря» суворий спиток. Всі бовдури Каперни курілися від ранку до вечора, шарпаючи дим по крутих дахах.
Та ці дні норду виманювали Лонґрена з його маленького теплого будиночка частіше, ніж сонце, що ясної днини закидало море і Каперну запонами повітряного золота. Лонґрен виходив на місток, настелений на довгих рядах паль, де, на самісінькому кінці дощатого молу, довго смалив люльку, яку роздмухував вітер, дивлячись, як оголене біля берегів дно курілося сивою піною, що насилу встигала за бурунами, чий гуркітливий біг до чорного, штормового обрію наповнив простір стадами фантастичних гриватих істот, які гнали в розгнузданому, лютому відчаї до далекої втіхи. Стогони й шуми, ревуче бахкання величезних злетів води і, здавалося, видима струмина вітру, який шмагав місцевість, — такий дужий був його рівний пробіг, — давали змордованій душі Лонґрена ту притупленість, оглушеність, яка, зводячи горе до невиразного смутку, дорівнює дії глибокого сну.
Одної такої днини дванадцятирічний син Меннерса Хін, угледівши, що батьків човен б’ється під містками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Шторм розпочався недавно; Меннерс забув вивести човна на пісок. Він негайно попрямував до води, де побачив на кінці молу Лонґрена, який стояв спиною до нього й курив. На березі, окрім їх двох, нікого більше не було. Меннерс пройшов містками до середини, спустився в шалено нуртуючу воду і відв’язав шкот; стоячи у човні, він почав пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Весел він не взяв, й тієї миті, коли, похитнувшись, пропустив ухопитися за чергову палю, дужий удар вітру жбурнув ніс човна від містків у бік океану. Тепер, навіть усією довжиною тіла, Меннерс не міг би сягнути найближчої палі. Вітер і хвилі, розгойдуючи, несли човна у згубний простір. Усвідомивши становище, Меннерс хотів кинутися у воду, аби пливти до берега, та рішення його запізнилося, позаяк човен крутився вже неподалік від кінця молу, де значна глибина води і лють валів обіцяли певну смерть. Поміж Лонґреном і Меннерсом, якого тягло у штормову далину, було не більше десяти сажнів іще рятівної віддалі, тому що на містку під рукою в Лонґрена висів згорток линви із вплетеним у один із її кінців тягарем. Линва ця висіла на випадок причалу за бурхливої погоди і кидалася з містків.
— Лонґрене! — заволав переляканий до смерти Меннерс. — Чому ж ти стоїш, як той стовп? Бачиш, несе мене. Кинь причал!
Лонґрен мовчав, спокійно дивлячись на Меннерса, який метушився у човні, хіба що люлька його закурілася дужче, й він, повагавшись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що відбувається.
— Лонґрене! — скімлив Меннерс. — Ти ж чуєш мене, я пропадаю, порятуй!
Та Лонґрен не сказав йому жодного слова; здавалося, він не чує відчайдушного волання. Поки не віднесло човна так далеко, що насилу долинали слова-зойки Меннерса, він навіть з ноги не переступив. Меннерс ридав од жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, погукати поміч; обіцяв гроші, погрожував і сипав прокльонами, та Лонґрен хіба підійшов ближче до самісінького краю молу, щоб не відразу згубити з очей метання і стрибки човна.