— Ну й дорога! — зауважив один із них, підтримуючи плечем віз, що сильно перехнябився. — Коней геть ухайдокали.
— Та тут уже недалеко, ліс рідне, скоро йому й кінець, — відповів передній вершник, — а там, за лісом, невеликий перегін полем і самі Золоті ворота.
— Так, Золоті ворота, а від тих Золотих воріт ще скільки до міста! — погонич невдоволено стьобнув коня.
— Та не так і багато, до митниці верстви дві, півтори, а там під горою вже й місто.
— Хоч би чарку пропустити, а то охляли зовсім!..
— Можна буде, можна, — повернувся до них вершник, — там між старими Софіївськими валами воєвода слободу посадив і шинків наставив, там і мед, і горілка, і пиво, та ще й дешевше, ніж у самому місті Подолі.
— Оце діло! — втішилися погоничі, поплескуючи рукавицями. — Коли б уже швидше на місці стати; вечоріє і в лісі цьому не зовсім безпечно: звіра багато буває…
— Та от уже скоро й галявина, — поспіхом заговорив вершник, — чи ж не можна, панове товариші, коней підігнати?
Погоничі закричали, замахали руками і, напружуючи останні зусилля, обоз швидко рушив угору.
Тим часом ліс усе рідшав і рідшав. Нарешті вершник ударив каблуками коня і через кілька хвилин зупинився на галявині.
Перед ними простягалося рівне, місцями вже зовсім чорне поле, направо і наліво тяглися яри, кручі і гори, покриті лісами, а прямо підіймалися високі земляні вали; вони тяглися півколом, круто закругляючись по боках. Серед валів здіймалася арка, складена із позолочених каменів, з тяжкими масивними воротами посередині. На арці над воротами стояла невелика капличка з куполом і хрестом[43]. З боку поля біля воріт прив’язано було кілька коней, покритих попонами, кілька душ польної сторожі походжало по валах, інші сиділи гуртом біля розкладеного багаття. За валами на тлі ніжного неба виднілися силуети якихось білих високих руїн, а більше нічого… Здавалося, це було зовсім порожнє місце, покинуте і Богом, і людьми, і, коли б не гурток вартових, скупчених довкола вогнища, можна було подумати, що життя сюди і не заглядало.
Оглянувшись довкола і впевнившись, що ніхто його не помітив, вершник швидко підскакав до зоставлених возів.
— Ну, тепер розвантажуйте швидко, — заклопотався він, сплигуючи з коня, — он вже і Золоті ворота.
— А на скільки возів будемо вантажити, господарю?
— На два!
Погоничі несхвально похитали головами.
— Ой пане Ходико, пане Ходико, — зауважив перший, — негаразд робиш: знаєш, який крутий Десятинний спуск, дивись, щоби чого не трапилось!
— І-і! — впевнено махнув пан Ходика. — Що, чи мені першина? Сам бачиш, усі митниці на двох возах проїхали.
— Та там що, по рівному і на двох можна, а тут спуск крутий, гора як піч.
— У мене вози міцні, навмисне на те й зроблені, та й усіляке приладдя до них є.
— Ну, як знаєш, пане Ходико, справа твоя, господарська, але таке часто трапляється, що за грошем поженешся, а копу втратиш!
Однак Ходика навіть не вважав потрібним відповісти на останні слова, він тільки самовпевнено посміхнувся і махнув рукою. Та й справді! Щоб він через такі марні страхи стільки грошей потратив?! Дурнем був би, а не Ходикою! Підвод-то всіх шість, значить, і мито треба платити за шість, а коли він усюди його платить за два вози, то кругленька сума лишку збирається у чересі, і був би він дурнем, якби запропонував цю рештоньку майбутньому тестеві! Ці грошики йому належать за дорожні труди. Так! Усміхнувся пан Ходика, потираючи руки, а на київській митниці найбільше мито, і щоб він цей пожиточок зі своєї руки випустив? Ні, пане брате, Ходика вміє жити та й пожитки наживати і там, де хто інший тільки рота б роззявив! Адже всі так роблять; мито платиться не від товару, а від воза. Себто, накладай товару побільше… От коли обламаєшся, то суворо: весь товар забирає воєвода на скарб… Але в мене вози міцні!
Невдовзі два вози, високо накладені в’юками цінних товарів, стояли вже майже зовсім готові. З чотирьох сторін возів Ходика наказав вставити навмисне для цього заготовані жердини і все це густо зашнурувати вірьовками, наче сіткою. Нарешті, коли все було закінчено і дві високо накладені підводи, наче дві башти, стояли вже готові рушити в дорогу, Ходика звернувся до погоничів.
— Ну ж, пани товариші, ви тепер порожняком поспішайте скоріше, в шинку золотоворітському не засиджуйтесь, нате от, хильніть по чарці, — подав він їм дрібну монету, — та й чимшвидше рушайте і чекайте нас із Іваном на Кожум’яках, внизу під Десятинною горою; а я почекаю і, як стемріє трохи, сам туди ж рушу.
43