Погоничі зневажливо глянули на нікчемну монету, і, навіть не подякувавши господареві, стьобнули коней та швидко рушили вперед.
У великій просторій хаті нового золотоворітського шинку за окремим столом зібралася доволі весела компанія. На столі стояли кілька кубків та великий корець меду. На чолі всіх сидів Мартин Славута, поряд із ним поміщався веселий Грицько Скиба і ще кілька підмайстрів із цеху шевчиків та золотарів. Народу в шинку було небагато: двоє жовнірів із замкової залоги сиділи за одним столом та ще двоє міщан, передбачливо віддалившись від молодої компанії, тихо шепотілися про щось у кутку. На Мартинові був добрий синій жупан, такий, як у більшості київських городян.
— Ну, панове, ще по чарці, щоб наша справа вдалася! — налив Мартин усім чарки.
— Будьмо! — крикнули молоді голоси, весело цокаючись кубками.
— Пора б уже йому їхати, — зауважив один із молодих гостей.
— А от я гляну! — крикнув Грицько Скиба, встаючи з лавки і виходячи на вулицю. — Їде, їде! — сповістив він весело, відкриваючи двері в шинок.
Посеред вулиці повільно сунули від Золотих воріт два високо навантажені вози. Попереду йшов Ходика, за ним, поруч із другим возом, — погонич, верховий кінь був прив’язаний позаду переднього воза.
Коли Ходика порівнявся з шинком, його зустріли радісні оклики:
— А, пан Ходика, либонь, з товарами повертається?
— Здоров! Здоров!
— Здоров, панове! — неохоче відповів Ходика, зсовуючи шапку на голові.
— Та куди ж це ти? Хочеш, схоже, шинок минути? — зупинив його Мартин. — Ні, пане брате, так не годиться! У нас велика гульня йде! Гриць Скиба всіх пригощає, женитися задумав. Та й ти, здається, теє, — підморгнув він, — славну, брате, дівчину береш, по всьому місту чутка йде!
— Заходь, заходь! — закричали інші, обступаючи його, — це вже й не звичайно — шинок минати, та ще коли в ньому свої люди сидять!
Якийсь час Ходика стояв нерішуче: не хотілося і часу гаяти, а все-таки перспектива випити за чужий кошт видавалася спокусливою.
— Товари! — нерішуче сказав він.
— А що товари? — усміхнувся Мартин. — Дядько ж із ними зостанеться, та поставити їх тут, навпроти вікна, ніхто й не зачепить!
— Хіба що навпроти вікна, — невпевнено згодився Ходика.
— Та ти не бійся! Дорога проїжджа… всюди народ, — підхопив його під руку Скиба, і Ходика, разом із молодими городянами, рушив до шинку.
— Ну, будьмо ж, браття, здорові! — налив усім кубки Скиба. — За твоє, пане Ходико, щасливе повернення і за твою наречену!
— Слава! — загули всі.
— Дяка! Дяка! — відкланявся Ходика, обережно відпиваючи з кубка.
— Та що ж ти до дна не п’єш? Так не годиться! — зашуміли довкола.
— Я, браття, не звик багато пити відразу!
— Дарма! Доливай йому! На радощах п’ємо!
Кубок Ходики наповнили знову. Мартин підморгнув Скибі. Скиба наповнив високий кубок медом і непомітно вийшов із ним за двері.
— Та як же не пити? — заговорив Мартин. — Проїхати з такими товарами таку далеку дорогу і щасливо додому повернутися… це в наш час…
Тут він спохопився, наче сказав щось зайве і якось незугарно додав:
— Як же не тішитися? Пий, брате, пий ще! — цокнувся він із Ходикою і, змусивши його осушити кубок до дна, наповнив його знову медом.
Ходика помітив недомовленість у Мартинових словах, але в цей час заговорив Гриць Скиба:
— Та вже, правду сказати, я не з боязких, а й то тепер, як з дому ввечері виходжу, разів п’ять молитву прочитаю та ще зо два келихи меду для відваги переверну.
— А чого ж це? — вже не зовсім спокійно спитав Ходика.
— Та що! Не варто проти вечора і говорити! — махнув рукою один із молодих підмайстрів.
— Та в чому ж річ, панове? — вдруге спитав Ходика, оглядаючись довкола.
— Ет, друже, — перебив його Мартин, — про це і згадувать не варт! От ти краще розкажи нам, коли думаєш весілля гуляти?
— А ось приїдемо… то, дасть Бог, завтра і повінчаємось, — розсунув він усмішкою свого широкого рота.
По Мартиновому обличчі пробігла глузлива ухмилка.
— Щасливий ти, брате, славну дівчину береш!
— Та й не голу.
— А ти і про це подумав?
— Ого! — Ходика поважно повів головою. — Я про це думаю насамперед. Що там краса? З лиця води не пити! От посаг, придане — не остання річ… Та ще й війтова донька.
— Розумний ти, пане-брате, — зашуміли довкола. — То вип’ємо ще по чарці за твоє здоров’я.
Кубки знову наповнилися і осушилися до дна.
Від незвички Ходика відчув, як його очі посоловіли і приємна млість охопила все тіло; він більше не відмовлявся від вина.