Жовнір підніс смолоскип, вогонь якого розвівався на вітрі. На жовтому пергаменті, освітленому червоним полум’ям смолоскипа, великими слов’янськими літерами стояло:
«Сим Александр{15} божою милостью великий князь Литовский, чиним знаменито сим нашим листом каждому доброму, хто на него узрит или чтучи его услышит, кому потреба будет того ведати. Иж купцы, которые коли едут в Киев и возы свои товаром тяжко накладывают для мыта, иж бы возов меньшей было; и в которого купца воз поломится с товаром, на одну сторону по Золотые ворота, а на другую сторону по Почайну реку, ино тот воз с товаром биривать на воеводу киевского, и мы тое врядили по-старому, как и перед тим бивало.
Писан у Вильни в лето 1494, мая 14 дня, индикта 12-го[44]»{16} .
Ухопився Ходика рукою за голову та так і гримнув на землю.
Всю ніч не спала Галочка. Щастя і радість не давали їй заснути. На її щоках ще горіли його поцілунки, вона бачила дороге, схилене над нею обличчя, його усмішку, його очі! «Милий, милий, коханий, жаданий, щастя моє, життя моє!» — шепотіла вона з вологими від щастя очима. І щоб тепер, після його слів, після його ласки піти заміж за Ходику? Ні, ні! Нізащо! Перед Божими очима заручилася вона з Мартином і лише його дружиною буде! Ах, які щасливі мрії, які дівочі марення всю ніч аж до ранку оп’яняли її бідну голівку. Щастя, щастя рвалося у це серце. І Галя то підводилась із постелі, згадуючи всі його слова, то знову падала в подушки, стискаючи серце руками, щоб стримати його болісно захоплене биття. Нарешті настав ранок.
Весь день Галя шукала нагоди поговорити з батьком, але це ніяк не вдавалося. Приходив Ходика сповістити, що ввечері брат прибуде до Києва. Пан війт наказав робити усі приготування до вінця, а Галя все слухала зі щасливою посмішкою, наче й не про неї мова. Проходячи кімнатами, вона зупинялася, забувшись, і тоді її погляд заглиблювався в себе, а обличчя осявала щаслива безтурботна посмішка, що випливала із глибини душі. Вона бралася за роботу, але робота завмирала в її руках: світлі, дивні мрії відносили її далеко-далеко він цього обнесеного грізними стінами міста. Слова і речення тепер якось неясно долітали до того щасливого міста, в якому тепер жила Галя. Кажуть про весілля?.. Ні, весілля не може бути, твердила вона собі: Мартин її кохає, вона кохає Мартина, хто ж посміє в неї це щастя відібрати? Померти — це вона може, але за Ходику не піде ніколи!
Однак наступав вечір і тривога все сильніше охоплювала Галину душу. Мартин не приходив. Адже мусив він знати, що Ходика сьогодні приїжджає до міста. Може, щось із ним трапилось? Чого ж і вісточки не перешле?!
Тим часом до весілля готувалися з усе більшим розмахом, очевидячки, війт вирішив наполягти на своєму.
А славетний війт київський сидів у своїй світлиці понурий і насуплений, наче осіння ніч. Все йшло, як йому хотілося: сьогодні ввечері Ходика в’їжджав до міста, завтра Галя, єдина його донька, піде з ним під вінець. Що ж, пара в місті не остання! Чого ще бажати? Та Галочка сама не побивається, байдуже, що той дурень Славута розпинався за неї… тому що розумна покірна донька… Але, здавалося, саме цей тихий і покірний образ Галочки зі щасливою дитячою безтурботною усмішкою найбільше і мучив сердитого війта. І коли він уявляв собі милий образ своєї коханої, пещеної доньки поряд із цим кістлявим безкровним обличчям, з його зажерливими очима і здавленою головою, безпричинний, прихований гнів закипав у глибині його душі. Похмуро і непогідно дивився перед собою війт, насупивши волохаті брови і опустивши сиву голову на груди. Понурі сутінки гусли довкола нього. Раптом тихе скрипіння дверей перебило його безвихідні думки.
На порозі стояла Галя, тендітна і бліда, з такою щасливою усмішкою на личку.
У війтовому серці затремтіла якась м’яка і тепла струна, але обличчя його зоставалося таким самим похмурим.
— Чого тобі? — спитав він, намагаючись надати своєму голосу суворого і грізного тону.
— Батечку! — боязко промовила Галя, входячи до світлиці та зачиняючи за собою двері.
— Ну, що?
— Батечку, рідний мій, та невже ж ви рішилися віддати мене за Ходику?
— Не бачиш чи що? — сердито буркнув війт. — Таж не сьогодні рішилося! Завтра вінець.
— Батечку, коханий, я ж у вас одна дочка, — заламала Галя руки, і голос її зазвучав так тихо і тужно, що війт з найбільшою досадою почув, як у його серці під впливом цих лагідних слів болісно зашкребли кішки.
15
Олександр Казимирович був великим литовським князем 1492—1506 рр., а з 1501 р. ще й королем польським.
16
В першодруку, безперечно, помилка: в лето 1702. Відповідно до того, що в час князювання Олександра Казимировича тільки 1494 р. позначався 12-м індиктом, зроблено виправлення.