Хоробрий пан Лой, який умудрявся не пропускати жодного бенкету, був тут як тут. Пан цехмайстер, довідавшись про весілля Мартина, перемінив гнів на милість і, лише заради пам’яті покійного Славути, — так він сказав Мартину, — згодився вшанувати своєю присутністю веселий пир. Навіть сухорлява пані цехмайстрова, що замовкала тільки під поглядом свого суворого пана цехмайстра, сиділа тут же серед почесних городян; зрештою, вона не могла утриматись, щоб не сповістити упівголоса своїм сусідкам: не Галя, а Богдана Кошколдівна пролітала з червоним дияволом повз їхній дім, вона це на власні очі бачила і готова присягти на мощах усіх святих. Слуги обносили всіх пінистим вином, веселі вигуки та заздоровниці гриміли довкола.
Нарешті підвівся зі свого покритого оксамитом стільця і славетний війт київський:
— Ну, зятю ж мій коханий, — поважно почав він, наповнюючи важкий золотий кубок старим дідівським медом, що посивів у глибоких погребах, — бери ж мою доньку, люби її і шануй: одна вона в мене. — Голос війта здригнувся, але він мужньо підвів голову і вів далі. — Більше хотів я їй дати, та через того харциза пропало моїх грошей три тисячі литовських кіп. Що ж діяти! Що з воза впало, те пропало, а після моєї смерті усе забереш!
— Не сумуйте, пане тестю, — піднявся до нього щасливий і задоволений Мартин, — люблю я Галочку і без усякого добра, а товари ваші не пропали: все я їй за добре і цнотливеє ховання в дар записав.
— Що? — вразився пан війт, не розуміючи, про що веде Мартин.
— А от що! — простяг той війтові великий аркуш паперу.
Швидко, швидко переглянув війт дарчий запис і від радості та здивування перший час не міг і слова мовити.
— Як, ти? Всі мої товари їй відписав? Та як же ти їх у воєводи видер? Як?
— Ну, це вже наш клопіт! — по-молодецькому труснув Мартин головою і лукава посмішка освітила його обличчя. — А річ у тім, що війтові товари воєводі не дісталися, а дісталися війтовій доньці, як він того і бажав[46].
— Ото Мартин! Ото Славута! Молодець — лицар, а не цеховик! — загомоніли довкола гості, сповняючи кубки та простягаючи їх до нього, а задоволений тріумфуючий пан війт київський тільки і міг вимовити, звертаючись до всіх: «А що? Га?» Але весь його сяючий вигляд договорив решту слів: якого я собі зятя доп’яв!
— Гм… — по-філософському міркував пан цехмайстер, невеликими ковтками відпиваючи своє вино. — Годі після цього нарікати на нечисту силу, правду каже прислів’я: Богу кланяйся, а й чорта не забувай! Вже істинно, як захоче Господь людині щастя послати, то й диявола на добру справу поверне!
— Авжеж, авжеж! — підхопив пан Лой, — мене про цеє спитайте, я їхню братію добре знаю. Є й між ними славні хлопці, гріх сказати. Треба тільки уміти тих голубчиків до рук прибрати, так! — обвів він усіх присутніх переможним поглядом. — Мені з ними часто доводилося справу мати, то я вже їх добре знаю, от як моїх вартових, — пан Лой обтер оксамитним рукавом піт з багряного обличчя та з насолодою перевернув свою шклянку. — Та от, для прикладу, розповім вам смішну пригоду, як мені колись чорт цілу копу збіжжя змолотив.
— Як, чорт молотив?! — залунало одразу кілька голосів.
— Так-таки й молотив, — упевнено кивнув пан Лой, погладжуючи своє товсте черево. — Не хотілося бідоласі, та що діяти, довелося послужити! Го-го-го! Від мене жоден не втече! Та от і ваш червоний диявол? Утік… Від мене утік і свій пекельний плащ мені покинув і пів хвоста у мене в руках зосталося, м-да!
— Пів хвоста? — захоплено завмерла пані цехмайстрова.
— А ви думали як? Пан Лой жартувати не любить! Мені краще в руки не потрапляй! Так!
Тут Мартин, який раніше непомітно вийшов до світлиці, з’явився у дверях і, піднявши червоного плаща, промовив могильним голосом:
— Цей пекельний плащ тут!
Неймовірний крик жаху вирвався з грудей усіх гостей. Кубки і пляшки покотилися зі столу. Гості кинулися тікати… У дверях піднялася страшенна тиснява: одні проштовхувались, щоб вистрибнути надвір, інші поспішали з двору довідатися, що трапилося за весільним столом. Неймовірний шум наповнив кімнату. Марно кричав Мартин із останніх сил, тримаючи в руці червоний плащ.
— Заспокойтеся, славетні городяни, це він, отой червоний плащ, накоїв усе лихо!
Ніхто його не слухав.
— Та стривайте ж, панове! Куди ви? Це Мартин Славута! — отямилися уже було найвідважніші, намагаючись заспокоїти ошаленілих гостей, але вдалося це нескоро.
Врешті, коли всі вже наочно впевнились, що перед ними стоїть істинний Мартин Славута, майстер із цеху золотарів, і лише тримає в руках червоного плаща, голосний регіт залунав у всій кімнаті.
46