— А ви всі вже й перелякалися? — почувся голос пана Лоя, скатертина припіднялася, і з-під столу з’явилася кругла голова пана Лоя; однак цього разу обличчя його було червоним і засоромленим. Він знічено оглядався довкола, стираючи з лоба рясний піт.
— А чого ж ти, пане-брате, під стіл утрапив? — приголомшив його питанням пан цехмайстер.
— Га? — пан Лой затнувся. — Ге… Я хотів його за ноги піймати!
Але веселий сміх заглушив його слова.
— То це ти, бешкетнику, — звернувся цехмайстер до Мартина, — все місто на ноги підняв?
— Не я, не я, панове, — виправдовувався Мартин, посміхаючись. — У всьому завинив цей червоний плащ! На ж його, Галю, — кинув він червоного плаща дружині, — сховай його на саме дно нашої скрині, щоб розповісти і дітям, і нащадкам нашим, як нам з тобою, голубко, червоний плащ став у пригоді.
— Ех, надавати б тобі потиличників за твої штуки, та йди вже сюди, поцілую тебе, шибенику, — не витримав-таки війт і, широко розкривши обійми, притис зятя до грудей.
— Так, так, любо, пане війте! — загомоніли довкола гостя, підіймаючись із місць. — Будемо жити, як здавна бувало! Ходики нам не треба: ти за нас, а ми за тебе будемо стояти, як досі стояли і як здавна стояла наша київська земля!
Веселі голоси гостей заглушив шум біля війтових воріт. «Воєвода! Воєвода!» — закричали з двору.
— Воєвода? — відступив пан війт, і в голові його швидко спалахнули недобрі думки: «Невже насмілився приїхати? Ще хоче весіллю перешкодити?» — І обличчя війта знову стало похмурим та суворим, але роздумувати було ніколи: пан воєвода уже входив у двір.
Його обличчя, підрум’янене і підрихтоване, освітлювала привітна милостива посмішка.
— Що ж, пане війте, — зупинився він посеред двору, — приймаєш на весілля гостей?
Ще хвилину давній гнів кипів у непокірному серці війта, але честь, виявлена йому воєводою перед усіма городянами, врешті його розтопила.
— Прошу, вельможний пане, честю вважатиму, — поклонився він у пояс воєводі, розчиняючи перед ним хвіртку.
— Отож-бо, пане війте, давай житимемо старим звичаєм, без сварок і суперечок, — усміхнувся воєвода, простягаючи руку війту. — Адже вся сварка вийшла у нас через того клятого Ходику: спершу він спонукав мене до всяких капостей, усяких видеркафів проти тебе, а коли я прикоротив йому його грабіжницькі лапи, то він на твій бік!..
Засяяв старий війт. Торжествуючи, потис він воєводську руку, а городяни обступили свого призвідцю щільною стіною.
— Спасибі, пане воєводо, слів твоїх довіку не забуду!
— Ну от, от, отак воно краще буде! А скажи, чи ти мені весільну куницю приготував? — воєвода жартома ударив війта по плечі. — Чи, може, забув пан війт старий звичай?
— Не забув, не забув, як забути! — весело скрикнув війт. — Гей, хлопці, весільну куницю сюди!
Біля ніг воєводи опустили масивну золоту мису, на якій лежало шість дорогих куничих хутер.
— Оце так війт, оце так господар! — задоволено посміхнувся воєвода, даючи своєму супроводу знак прибрати і хутра, і мису. — Умієш пошанувати гостей! — І задоволений воєвода весело пішов услід за війтом.
Вже й сонце перейшло за полудень, а до дворища пана війта все ще прибував народ. З обталих дахів падали останні краплі води, сонце яскраво і весело світило з блакитного чистого неба; весняні струмки жебоніли довкола, а пан війт київський стояв на своїх широко розчинених воротях, оточений почесними гостями.
— Гей, панове городяни київські, цехмайстри, майстри і підмайстри, кушніри, золотарі та кравчики, — гучно кричав пан війт, скликаючи гостей, — ковалі, сідлярі і шевчики, чоботарі та каменярі, столяри і теслі, олійники, воскобійники, всі почесні крамарі та городяни київські, всіх прошу на широкий двір, на веселий пир старожитнім звичаєм, давнім звичаєм, як бувало і за наших дідів та батьків. «Яко мы никому не велим старовыны рухати, а новыны уводыты».
— Слава! Слава! — лунало довкола.
Додатки
Володимир Антонович
КИЇВСЬКІ ВІЙТИ ХОДИКИ
Епізод з історії міського самоврядування в Києві у XVI — XVII ст.
Наприкінці XV сторіччя місто Київ одержало від великого князя литовського Олександра Казимировича статутну грамоту, що дозволяла городянам повний самосуд і самоврядування згідно із магдебурзьким правом, а також надавала київській громаді численні пільги та привілеї, що заохочували розвиток міської торгівлі та промисловості. Добробут міста, і раніше значний, унаслідок зручного для торгівлі географічного розміщення, мусив значно збільшитися; завдяки самостійності міської громади, її самоврядуванню та одержаним пільгам городяни мали здобути значний простір дій, забезпеченість праці та легкість збуту її плодів; можна було очікувати всебічного розвитку міста і повного розквіту міської громади. Але ці сподівання здійснилися не повністю. Правда, торгівля пожвавилася, капітали збільшилися, численні міщанські родини розбагатіли, придбали земельні володіння і перейшли у стан зем’ян, а після 1569 року в шляхетський; але багатство і значення припали на долю лише нечисленних обраних. Нові пільги не вплинули плідно на підняття рівня добробуту усієї маси міського населення, утворилася міська аристократія, групка, тісно пов’язана інтересами, що дбала лише про розширення свого багатства і впливу; ця групка не лише не звертала уваги на потреби своїх бідніших співгромадян, але, навпаки, вдавалася до всеможливих засобів для того, щоб, захопивши у свої руки міські посади та спираючись на авторитет міського уряду, експлуатувати решту населення. Причина цього ненормального явища у житті київської міської громади полягала не виключно в егоїстичних інстинктах та корисливих спонуках осіб, що встигли висунутись у передові ряди: потяг до наживи знаходив багатий ґрунт у самій структурі міського самоврядування. Магдебурзьке право, згідно зі статтями якого повинне було врядуватися та судитися київське міщанство, надавало кодекс, що склався в інший час, серед іншого народу та за інших історичних умов; його юридичні поняття, форми міського суду та самоврядування могли бути застосовані до побуту саксонських міст Х-ХІ століття, де й склалося магдебурзьке право, як результат понять і потреб свого часу і своєї країни, але це право не мало нічого спільного з руськими містами, що розвивалися за іншими принципами, схилялися до порядку вічевого, а не колегіального, а у звичайному праві дотримувалися інших юридичних понять та поглядів. Не випливаючи з місцевих потреб, не виробившись на місцевому ґрунті, магдебурзьке право надавало юридичну основу, незнайому, незрозумілу жителям руських міст, яка, до того ж, часто суперечила їхнім переконанням і поглядам; це право зоставалося для них чужим кодексом, істиною формальною, — мертвою, хоча й обов’язковою буквою, не згідною з тими поняттями про юридичну правду, що склалися у місцевих поглядах та звичках. Трапилося те, що звичайно трапляється в країнах, які керуються згідно із законоположеннями запозиченими, такими, що не виросли на даному ґрунті; формальна істина протистояла правді народного розуміння і, ніким не вважаючись правдивою, стала лише зброєю в руках ділків, що забажали скористатися нею для особистої користі, на шкоду масі, якій була нав’язана чужа юридична норма, складена з безлічі статей і параграфів, мало зрозумілих і ще менш симпатичних.