Якщо виберуть, то це вже дуже високий щабель кар’єри. Із цехмайстрів складалися органи міського самоуправління. Звичайно, цехмайстри були дуже невбогими людьми, а ще, у разі чого, мали в своєму розпорядженні чимало людності. Цілий цех.
Бо цех, як вже мовилося, не лише робота і професія, це й усе інше життя. Переважно члени одного цеху селилися на одній вулиці, яка діставала назву Слюсарської чи Шевської, чи навіть Різницької. Щоправда, для Києва, через особливості міської забудови, це було радше нехарактерно, але в багатьох галицьких і негалицьких містах та містечках такі вулиці залишилися досі.
Всі цеховики ходили до однієї церкви, а святий патрон такої церкви ставав начебто їхнім професійним покровителем. Мали свої хоругви, свої знамена.
У небезпечних містах — а Київ, через постійну татарську загрозу, був високонебезпечним, — цеховики мусили виконувати також військову повинність, захищаючи певну частину міських мурів. Зазвичай, ту, до якої примикала їхня дільниця. Якщо там була брама, то часто браму називали «за цехом»: Ткацькою чи Лимарською.
Цех був не лише місцем навчання, а й своєрідною профспілкою: за рахунок внесків формувалася каса, з якої потім надавалася допомога недужим майстрам або ж, у разі їхньої передчасної смерті, вдовам і сиротам.
Раз на рік цех влаштовував бенкет, званий «кануном», зазвичай це було на празник святого покровителя.
Отож, як бачимо, дійсно всеохопна організація. Недурно Мартин Славута, головний герой повісті «Червоний диявол», поставши перед необхідністю забирати кохану дівчину і тікати в інше місто, не зважився це зробити: адже тоді «пропадуть усі старожитні маєтки і права». А не думайте, що Мартин був боязким або ж замало кохав свою Галочку!
Поза тим, цех — і то було його ледь не головне призначення — мав не допускати до професії конкуренцію: усякого роду «партачів». Партач — це, власне, і значило «окремішній», «позацеховий». Могли ними стати ті, що з якоїсь причини не витримали суворої цехової освіти. Або ж цілком повноправні майстри, але з іншого міста, яке вони змушені були покинути. Далеко не завжди з романтичних причин, частіше через релігійне чи інше переслідування.
Цехи мали свої кваліфікаційні комісії, свої професійні суди і якогось бракороба могли суворо покарати, навіть виключивши з цеху.
Легко здогадатися, що певні риси цехової системи: закритість, клановість, сувора регламентація, що мала на меті виключити усіляку конкуренцію між окремими цеховиками та цілими цехами, нерівноправність членів цеху, — з часом перетворили її на гальмо прогресу. Образно кажучи, цехи були пристосовані для того, щоб створювати невеликі партії дуже якісного товару, тим часом життя вимагало великих партій недорогого і, щонайвище, «прийнятного». А вже промислова революція змела ту цехову систему остаточно. Хоча, як подумати, могла б вона собі й досі існувати, саме для випуску виробів дуже трудомістких, сказати б, ексклюзивних і, звісно, дуже недешевих.
Чомусь авторів історичних творів хвилювала тяжка доля ранньомодерних киян, яких невблаганний закон в особі чи то воєводи, чи то якогось іншого урядовця змушував ввечері гасити світло. От Ів. Кочерга у цікавій, хоча вельми фантазійній драмі «Свіччине весілля» обігрував цей сюжет, та у «Червоному дияволі» він згадується.
Заборона на вечірні вогні як така не була нічим незвичайним для тодішніх міст, її метою було мінімізувати небезпеку пожежі. Врешті-решт, кияни ще з часів великого князя Олександра одержали грамоту, згідно з якою догляд за світлом — прерогатива війта, а воєводі чи кому іншому нічого втручатися в цю справу.
Також, коли в ночи с огнем на месте в домех сиживали, за то на них воевода биривал; ино мы то им отложили: нехай о том войт видает, как мает то в грози мити
Однак наявність такої серйозної грамоти не заважає підвоєводі таки пхатися куди не слід, намагаючись погасити ті злощасні вогні.
Хай там як, а заборона на світло начебто справила певний вплив на формування національного характеру киян. Як запевняє певна історична легенда, тоді-то вони набрали смаку до тривалого висиджування у шинках, де світло було, хоч і нелегально:
— Вогню? Боже сохрани! Я й так боюся, щоб не видно було світла на вулиці, а то як помітять бурмістри світло в таку пізню пору, одразу з мене штраф заберуть! («Червоний диявол»)
Жарти жартами, але кияни ранньомодерної епохи дуже всерйоз переймалися питанням про київські шинки і правом шинкувати на території міста. Монопольне право на це шинкування і на заборону будь-якої торгівлі горілкою без дозволу міської влади вони мали від кінця XV століття, сплачуючи за це право спеціальний податок, званий капщизною. Але деякі особи, що претендували на особливе становище, усе-таки порушували монополію, або запевняючи, що торгують не на території міста (ніхто точно не знав, де ця територія закінчується), або ж добивалися, щоб підвладні їм ділянки виводилися з-під міської юрисдикції (така територія звалася юридикою). Це серйозно зменшувало міські прибутки і обурені кияни жалілися королю, що не в силах сплачувати капщизну. Хто пригадує, у «Червоному дияволі» війт дуже переймався цією проблемою. Так воно було й історично.