Мабуть, не без княжої допомоги Аксак у 1595 дістав від короля Сиґізмунда ІІІ земельне надання на Київщині — село Гуляники, пізніше зване ще й Мотовилівкою.
Власне, з тією землею було не менше клопоту, ніж зиску від неї. Часи були бурхливі, представники багатьох родів десь щезали, потім виринали, на один і той же маєток не раз претендувало кілька осіб, причому права всіх були однаково законними. Отак раптом з’явився потомок начебто вимерлого роду попередніх власників Гуляників, Михайло Радзимінський, вимагаючи свого. Почався судовий процес, що загрожував тягнутися десятиліттями...
Але тут у житті Аксака стався крутий поворот, спричинений майже випадковою зустріччю. Ця зустріч дала початок фантастичній судовій справі, достойній навіки бути записаною в аннали як не судочинства, то науки про всеможливі афери й авантюри. Заодно ж інтереси Аксаків зіткнулися з інтересами іншого роду, в дечому навіть на Аксаків схожого.
Схожого? До певної міри: Як і Аксаки, Ходики були татарського походження і християнами свіжої дати. Але, коли Аксаки, попри сутяжницькі таланти голови сім’ї, мали репутацію роду порядного, хоча не дуже заможного, то Ходики, цілком навпаки, були неймовірно, фантастично багатими, і дуже, дуже нешанованими. Власне, гіршу репутацію годі собі й уявити.
Так, принаймні, видається нам і, схоже, це заслуга історика В. Антоновича (і пізніше про Ходик писали не раз, хоча здебільшого переказуючи і в дечому підправляючи написане Антоновичем, зокрема, його статтю «Київські війти Ходики», включену до складу цього видання в якості додатку). Антонович Ходик виразно не любив і, мало того, ще й використав історію давно минулих днів для того, щоб засудити й осміяти сучасну йому київську владу, котра, як і кожна київська влада, численні зловживання чинила. Заодно відомий історик ще й дуже критично оцінював міське право, котре ми знаємо під назвою магдебурзького і дуже ним пишаємося. На його думку, це право, що виникло в інший час, в інших умовах і в іншого народу, будучи прищепленим на наш ґрунт, забезпечило не розквіт міст і достойне життя городян, а стрімке безконтрольне збагачення невеликої і тісно спаяної групи міського патриціату, по-теперішньому — олігархів і плутократів. Ніби цього мало, в силу природи речей, на перший план у цій групі висунулися не представники місцевих, закорінених родів, вже через свою закоріненість змушених рахуватися з місцевими звичаями, інтересами інших людей та хоч би зі звичайними моральними приписами, а, цілком навпаки, — приходні, особи безсовісні і ледь не злочинні, нувориші, які живуть одним днем і за злодіяння яких не раз гірко покутують їх потомки. Ходики були саме такими.
Починали вони з дуже низького старту. Якийсь їхній предок на ім’я Кобиз (тюркське слово, однокорінне з «кобза») був одним із татарських полонених князя Вітовта, згодом приписаних до мозирського замку як замкові слуги. Його потомки охрестилися, стали називатися Кобизевичами і дістали якусь невелику земельну вислугу.
На початку 16 ст. на цю земельну власність претендувало два рідні брати — Федір та Іван. Оскільки за законами князівства земля поділу не підлягала, то вся дісталася старшому брату Федору, а молодший помандрував у світ. Добрався він до Києва, тут поміняв прізвище на Фіц, зайнявся купецтвом і розжився, залишивши чималий маєток єдиному синові Устиму. Все б гаразд, але в Устима, попри шлюб з Гальшкою Кошколдівною, представницею заможної київської родини, дітей не було.
І це при тому, що потомків Федора було аж забагато — десятеро, з них восьмеро синів. Прожити з невеликого земельного надання було годі, довелося потрохи підторговувати в Мозирі. Тим часом батько помер, земля відійшла старшому синові, що саме десь воював, торговий заклад — другому по старшинству, решта братії, виділивши придане сестрам, поділила миски і ложки (кожен зі спадкоємців дістав по одній срібній ложці і по дві олов’яні тарілки) та задумалася, як жити далі.