Найхитріший і найрозумніший з братів, Василь, згадав про київського родича. Він вмовив ще двох своїх братів, Федора та Йова (Івана), продати спадок і разом з ним рушати до Києва. Грошей, правда, забракло, тоді братчики грабунком відібрали ту частку, що мала би дістатися старшому брату (він ще довго з ними судився), з тим і помандрували.
Київський родич зустрів їх привітно, допоміг обжитися і знайти собі заробіток на перший час. Але, якщо він думав, що родичі займуться чесним ремеслом і торгуватимуть, за його прикладом, зі Львовом, Кримом, Молдавією, а то й Москвою, то помилявся. Братчики, особливо ж Василь, хотіли всього і відразу.
А щастило цьому Василю так, ніби за допомогою нечистої сили. Що там — йому допомогла навіть чума, епідемія якої в 1572 році зачепила Київ. Заразившись, майже вимерла заможна родина київських міщан Митковичів, вижили тільки донька Євфросинія, звана Посею, і її брат Федір, тоді малий хлопець. Василь Ходика був єдиним, хто відважився їх відвідувати під час хвороби — і не встиг магістрат опам’ятатися, як Пося і Василь оголосили про свій шлюб, а заодно Василь пред’явив права на опікунство над малолітнім Федором Митковичем. Зайве пояснювати, що, дійшовши «зупольних літ», Федір Миткович довго відсуджував свою спадщину і насилу зумів видерти сяку-таку компенсацію..
Після цього скороспілого шлюбу Василь Кобизевич вирішив, що дотеперішнє прізвище вже не відповідає його становищу. Отож став називатися Ходикою — мудрецем чи хитруном, так його історія й запам’ятала.
Звичайно, Василь Ходика подбав про те, щоб увійти до київського магістрату і посісти там гідне місце, от хоч би райці. Але швидко перестав вдовольнятися і своїм купецько-міщанським станом. Він мусив стати шляхтичем!
І став. Завдяки грамоті, виданій нібито ще 1568 року литовським гетьманом Григорієм Ходкевичем про те, що «земянин господарский повету Овруцкого, Василий Ходычич-Кобызевич, отбыл службу военную в два коня». Як уточнює Антонович, 1568 року Василь Кобизевич жив не в Овруцькому повіті, а в Мозирі, і не називався ще Ходикою. А трохи пізніше, 1589 року, з’явилася ще одна королівська привілегія, яка твердила, що брати Василь, Федір та Іван Ходики-Кобизевичі неабияк відзначилися під час московської війни при королю Стефанові Баторію. Брати, звичайно, далі Києва не бували, а привілей, як писали їх противники, купили за гроші, вкрадені у магістрату — «за гроши мєские киевские выправили шляхецтво». А по дорозі до омріяного шляхетства Василь Ходика ще й гарбав, де попало, так втрапило йому в руки село Криничі неподалік Києва. Захапавши Криничі, він ще раз перейменувався, щоб вже зовсім позбутися цього плебейського Кобизевича, і став називатися Ходикою-Криницьким. А його син — і попросту Криницьким.
Траплялося йому грабувати й монастирі, на що тодішнє суспільство дивилося досить криво (попри те, що городяни вічно судилися з монастирями за ярмарки і шинки); дрібнішу шляхту та й інших міщан. І тут вони з Аксаком і зійшлися: Василь належно оцінив юридичні таланти Яна Аксака і став його клієнтом. Спільно вони облаштували чимало сумнівних справ, аж доки Аксак не вирішив, що годі, треба й про себе подбати. В нього тоді в розпалі був судовий процес за Мотовилівку, в Ходики — у такому ж стані інша судова справа, яку я, не вигадуючи нічого, назву, слідом за Михайлом Старицьким «тяганиною за Басань».
Ми ж поки що переведемо подих і вирішимо, як нам оцінювати дотеперішню діяльність Василя Ходики, він же Кобизевич, він же Криницький. Хтозна, можливо, вмілий біограф зумів би все це перетрактувати у позитивному руслі, підкреслюючи такі риси свого героя, як безсумнівну енергійність, гострий розум, неабияку відвагу (для того, щоб увійти в зачумлений дім, потрібна була не менша відвага, ніж для битви із найлютішим татарським загоном). Та й, зрештою, хай би в який спосіб Василь Ходика одружився з Посею Митковичівною, не схоже, щоб цей шлюб виявився невдалим. Навпаки, якщо виходити з кількості потомків (доньки Настасія, Людмила, Тетяна, Богдана, Олена, син Федір) і виразної турботи батька про їхнє майбутнє (дочок віддав заміж за добрих шляхтичів, синові залишив велике майно і шляхетський титул), то все виглядало непогано. Що ж стосується майнових суперечок із братом дружини, то такі суперечки, навіть між найближчими родичами, не були рідкістю в його часи і траплялися також у цілком шанованих Балик.
Тим часом, ми добралися до ключової частини оповіді.
Це щось таке фантасмогорійне, що з цього історичного епізоду запросто вдалося б зробити наш варіант діккенсового «Холодного дому» і «Золотого теляти» водночас, а ще залишилося б досить матеріалу для Бальзака і Дюма. Не те, щоб про «басанську справу» нічого не писали, … але не вадить все впорядкувати і нагадати. Правда, тут і серйозні історики суперечать одні одним, а то й собі самим, ну, але що вже вийде.